Марина Сніжна - Темна Академія-4, Марина Сніжна

Її прямо розпирало від бажання поділитися своєю радістю з кимось іще. Нам уже всі вуха продзижчала, а тепер знайшла інших жертв.

Я поглянула на Крістора і приховала посмішку, побачивши його задоволені очі. Лоран і Едвін же скривилися, вкотре слухаючи подробиці про те, як Шейріс зранку знову отримала послання від загадкового шанувальника. І що в ньому було запрошення на побачення.

Напіворк хмурився щоразу, як бачив непідробний інтерес в очах Шейріс. Але не наважувався відкрито проявляти невдоволення. Все ж таки офіційно вони не вважалися парою. Сором’язливість і нерішучість заважали Едвіну освідчитися подрузі. Тож шанси Крістора стрімко зростали. Хотіла б і сама знати, на чиєму я боці... І Едвін, і рудий обидва здавалися чудовими хлопцями. Отже, добре, що вибір робити не мені. Нехай вирішує Шейріс.

– Потім обов’язково розкажи нам усе! – вигукнула Лін, вислухавши розповідь дівчини. – Як це романтично! Цікаво, хто ж це виявиться?

– Мені самій до смерті цікаво, – Шейріс мрійливо всміхнулася. – Ось як тепер дожити до вечора, га? Я збожеволію від цікавості!

Потім дівчата почали висувати припущення, ким може виявитися таємний шанувальник. Лін навіть сказала, що це може бути Едвін. Напіворк з таким обуренням відхрестився від цього, що лише зміцнив їхні підозри. Те, що про Крістора ніхто з них навіть не подумав, явно образило рудого. Я непомітно стиснула його руку під столом, благо, він сидів поряд, і ніхто цього не помітив. Усміхнулася на знак підтримки, і він поглядом мені подякував.

Поява в їдальні Кайли Дамінар, вдягненої вже не в мантію, а в звичайну дорожню сукню, відразу переключила всю увагу на неї. Хоч як би я не ставилася до цієї дівчини, не могла не визнати, що виглядає вона приголомшливо. Граційна і витончена, наче кішка, з блискучими очима та спокусливими рухами, Кайла притягувала до себе загальні погляди.

І все ж таки зараз я могла думати тільки про те, що сталося вчора. Замість обличчя Кайли бачила ту ілюзію, яку вона наклала вчора. Сповнений ненависті чоловік, що підстьобував напарника вдосталь познущатися з мене, а потім кинути в прикордонному лісі.

У супроводі своєї і так поріділої через вигнання Шейна п’ятірки вона наблизилася до вільного столика. Наші погляди зустрілися настільки несподівано, що я не встигла відвести очей. Навіть горло перехопило від виразу лютої ненависті, що відобразилася на обличчі Кайли. Щось мені підказувало, що це ще не кінець. Життя не закінчується у стінах Темної Академії. Хто знає, коли і як доля може зіштовхнути нас лобами знову.

Я наважилася знову подивитися на Кайлу лише через хвилину. Вона тепер дивилася на декана Байлерна. Так, наче все ще сподівалася на щось. В очах тепер не було ненависті, лише туга та боязка надія. Він зустрівся з нею поглядом, і я здригнулася від того холоду, що в ньому відчувався. Для Кайли це стало вироком. Вона нервово сіпнулася і опустила голову. Друзі щось їй говорили, але навряд чи архимагиня щось чула.

Того, що наступного моменту декан Байлерн підніметься з місця і попрямує в мій бік, навряд чи хтось чекав. Сама я, ні жива ні мертва, застигла, майже з жахом спостерігаючи за наближенням чоловіка. Не знаю, про що тоді подумала. Розум геть-чисто відмовлявся мислити адекватно. В голові стояли сказані ним слова про те, що таку, як я, треба знищити. І те, що навряд чи він це робитиме в студентській їдальні на очах у всіх, зараз не здавалося достатнім аргументом. У приміщенні запанувала така тиша, що я чітко чула, як шалено калатає моє серце.

Зупинившись поруч із нашим столиком і недбало кивнувши у відповідь на поспішні привітання адептів, декан холодно наказав:

– Адептко Тіррен, сьогодні ви звільняєтеся від занять. Мені час зайнятися вашим навчанням особисто. Сподіваюся, ви вже доїли?

Незважаючи на те, що переді мною на столі стояла майже повна тарілка каші, до якої я ледве доторкнулася, я кивнула. Дивилася в немиготливі сріблясто-сірі очі і почувала себе кроликом перед удавом.

– Чудово. Тоді за мною! Не будемо витрачати часу, – скомандував він і рушив до виходу, анітрохи не сумніваючись, що я піду за ним.

І я, звичайно, пішла. Іншого виходу просто не було.

Відчуваючи, як у вухах шумить від сильної пульсації крові у скронях, йшла по проходу, ловлячи на себе загальні зацікавлені погляди. З безлічі облич, що перетворилися зараз на розпливчасті плями, виокремилося сповнене люті лице Кайли. І я поспішила відвернутися. Даремно. Тепер помітила інше. Ректор дивився на мене, трохи примруживши очі. Губи міцно стиснуті. Здавалося, він ледве стримується, щоб не скочити з місця і не зупинити мене. Я благальним поглядом попросила його цього не робити і мало не з полегшенням вийшла на свіже повітря.

Декан Байлерн чекав унизу біля сходів, схрестивши руки на грудях. Я мовчки спустилася і встала поруч з ним. Довелося задерти голову, щоб зустрітися з ним поглядом. Відразу відчула себе маленькою і слабкою поруч із цим високим чоловіком, ніби відлитим зі сталі. Найгірше, що я не могла розгадати виразу його очей. Насилу змусила себе розчепити пересохлі губи і промовити:

– Вчора ви сказали, що маєте зробити вибір… Вирішити, що зі мною робити. То ви вирішили?

Куточки його губ смикнулися в слабкій посмішці.

– Був небезпечний момент…

– Який момент? Ви про що? Чергові загадки?