Джулія Ромуш - Клуб: їх таємниці vs твоє життя, Джулія Ромуш

Пролог 2.

Кілька місяців потому. 

Я не пам'ятала, як тут опинилася. Та і як я могла це згадати, якщо мене викрали приспавши. 

 

Я лежала на ліжку, за вікном світив місяць, в кімнаті не було ні душі, а голова розривалася від страшного болю. 

 

Прокинутися одною і незрозуміло де - все, що я могла зараз відчувати — це панічний страх. Чула, як моє серце намагалося вирватися з грудей і те, як жадібно я намагалася вхопити ковток повітря. 

 

Невідомість.Непередбачуваність. Безвихідь. 

 

Ноги повільно й обережно ступали по холодній підлозі, поки я не могла зрозуміти, де я була і що відбувалося, але в голові звучало тільки одне: "Ти повинна бігти, якщо будеш стояти на місці, вони тебе знайдуть!". 

 

І я зірвалася з місця, бігла і постійно озиралася по сторонах. Я була в якомусь величезному будинку, що складається з перехресть з тисячами дверей, і, що найстрашніше, тут було темно, порожньо і страшно... 

 

Величезні коридори, наче в лабіринті, забігши в один я побачила, що з нього відразу було три виходи. Схопившись руками за волосся, я не могла вирішити куди мені потрібно було бігти далі, що робити... Паніка починала мене накривати з головою, а жахливі звуки, які доносилися з різних сторін будинку, діяли на нерви та заважали сконцентруватися. 

 

Раптово пролунав противник писк, який змушував закричати, який відразу подіяв на мене як сигнал до дії, тому що коли я рухалася, цей звук не був таким гучним і тоді можна було міркувати. 

 

Ще один поворот, і ще один, після п'ятого, я вже перестала рахувати скільки їх було. Скільки ходів, поворотів і кімнат з холодними й сірими стінами я пройшла, пробігла, проповзла на колінах... 

 

Цей поворот вів до кімнати з відчиненими дверима, в якій по центру приміщення стояв стіл.На столі була скляна пляшка з водою. Мене мучила нестерпна спрага, а при вигляді води в горлі пересохло, як у пустелі. Я відчувала себе жахливо, і була готова благати дати мені зробити ковток... І ось вона з'явилася, наче хтось міг читати мої думки. 

 

Повільно й озираючись по сторонах, я почала рухатися до столу, облизуючи пересохлі від спраги губи, а коли нарешті вчепилася пальцями за пляшку, я притягла її до своїх губ.

 

Я робила великі ковтки, жадібні, швидкі, я боялася не встигнути, боялася не напитися. Нерозумно, але я боялася, що відберуть... і не дарма боялася. 

 

Пролунав черговий гучний звук і це, здається, знову спрацювала сирена. Я завмерла на місці й заціпеніла. Вони, мабуть, помітили, що я втекла і тепер про це дізнаюся всі, хто перебував у будинку. Вони точно вже кинулися шукати мене...

 

Злякавшись, я випустила з рук пляшку, і та впала на підлогу, розбившись на дрібні осколки. Звук був жахливий, такий, який змушував закрити вуха і випустити крик. 

 

Сирена все не припинялася, і я здогадалася, що треба було рухатися, щоб вона припинилась. Тільки втеча могла мені допомогти та суттєво змінити те, що відбувалося. 

 

Забувши, що на підлозі купа уламків від пляшки й зробивши впевнений крок вперед, я увігнала один осколок в стопу і голосно завивши впала на підлогу. У мене не було вибору, окрім як витягувати скло самостійно, дістаючи маленькі осколки, відривати поділ сукні й перемотувати ногу. 

 

Мені потрібно було рухатися далі, цей психопат хотів, щоб я його знайшла, щоб я пройшла цей квест... І я його пройду!Блять, ти псих! Я тебе знайду! 

 

Я не знала, скільки минуло часу, але розуміла, що вже була ніч, чорна і всепоглинуща ніч. Кажуть, що найстрашніші справи робляться під покровом ночі... Значить мій псих не був винятком. 

Усміхнувшись своїм думкам, я продовжувала рухатися. Я йшла вперед, не звертаючи уваги на страшенний біль у нозі. Ступня горіла, але я про неї навіть не думала. Мене турбував свій загальний стан. Складалося таке відчуття, що я втомилася і готова була впасти прямо тут, лише хоча б трохи відпочити.

 

Однак, я продовжувала йти до своєї мети, я була не тією людиною, яку можна зламати чи залякати. "Я - Андреа Танака, і я тебе не боюся!" 

 

Яка смілива заява для дівчинки, яка не тільки внутрішньо трусилась від страху, але все ж продовжувала свій шлях. У мене була мета, і моя помилка полягала в тому, що я не замислювалася, що станеться після того, як я досягну цієї мети. 

 

Вийшовши у величезну, простору і практично порожню кімнату, в якій не було нічого крім столу, крісла і холодних стін, а обстановка закликала вити від жаху, до мене прийшло розуміння того, що квест закінчився. 

 

Швидше навіть не кімната й обстановка наштовхнули мене на таку думку... 

 

А те, що я відчувала небезпеку, що йшла від людської присутності. Вона придушувала, гнітила і поглинала, огортала маленькими їдкими мацаками й проникала в саму підсвідомість. 

 

Цей чоловік вже почав мене лякати, хоча я ще поняття не мала з ким мені доведеться мати справу. Чому саме чоловік? Тому що я відчувала важку, темну енергетику цього чоловіка, який знаходився поруч, здавалося, треба було тільки простягнути руку і... 

 

Брязкіт заліза, прокручування коліщатка, висічені іскри... Запалився вогонь, і я побачила обриси губ, які затискали сигарету. Мною повністю заволодівав страх, і я не могла поворухнутися. Він підніс запальничку до сигарети, і я навіть помітила, як тлів тютюн, як він горів під язичками полум'я.

 

Як тільки справа була зроблена, вогонь погас, і я почула глибокий свистячий вдих, а потім тільки побачила хмару білого диму.

 

 Я була готова втратити здатність стояти на власних ногах, але мені було вкрай необхідно дізнатися, чому я була тут.  Що йому було потрібно особисто від мене?

 

 - Підійди, - пролунав хрипкий шепіт, який пробирав до мурашок і змусив кров холонути в жилах. Його власник начебто володів майстерністю гіпнозу і в один момент змусив мене виконати його наказ навіть не дивлячись на внутрішній протест. Я зробила крок і  подалася вперед, наближаючись до загадкового чоловіка. - Ближче, - дихання збилося і мені хотілося бігти геть, тільки б якомога далі від нього.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍