Едуард Богуш - Одного разу в Лозовому

Поки Василь у роздумах, наведу свіжий приклад, буквально кілька слів. Сталось це років шість тому. Привіз якось син баби Люби десяток клубнів такої картоплі, якої жук не їсть. Посадила його баба Люба невеличким осередком проміж буряків, щоб без зайвої афіші подивитись, що воно за сатана така заморська. І дійсно, піднялась картопля, а на ній жодного жука! За тиждень цю новину знали у кожній хаті. А на осінь, коли почали копати картоплю, довелось поділитися врожаєм із сусідами. Щоправда, нічого з тієї історії не вийшло. З роками, чи пересіялась та картопля з нормальною, чи жуки серед себе теж вивели новий сорт жуків, але надія на картопляне щастя розвіялась, наче марево, бо згодом новий сорт почали об’їдати так само, як і стару картоплю.

Ще раз оглянувши дбайливу роботу матері, Василь рушив до хати. Перше, що неприємно здивувало, це напівпорожня клуня. Клуня стояла в садку між городом та хатою, і проходячи повз неї, Василь побачив трохи торішнього сіна. Дивно, сінокіс вже пройшов, чому ж клуня порожня? Невже батьки залишились без корови? Але ні, ось вона, свіжа, підгорнута купа гною, значить, корова є? Щось це не схоже на батька.

Василь тихенько, щоб не рипнуло, відкрив хвіртку паркану, який відділяв подвір’я від садка та городу, і зайшов у двір. На лаві біля дому, як завжди, стояли порожні, щойно помиті банки під молоко, кури та качки копирсались біля корита з дертю, півень гордо наглядав за порядком, а у хліві хрюкав кабанчик. Наче все на своєму місці, але чогось не вистачало. Так! Собача буда порожня. Нема його Цезаря! Коли Василь йшов з села, Цезарю було тільки три роки, щось зарано він здох, а може, хтось вкрав чи отруїли, чи вбили під час обшуку?

Цезар був дивовижною поміссю німецької та кавказької вівчарок. Розум дістався йому від німця, а статура та сила від кавказця. Він був здоровезний розумний собака, якого можна було навіть не прив’язувати, бо без команди хазяїна Цезар ані кроку не робив. А коли хтось із сусідів заходив у двір, він тільки мляво подавав голос, щоб хазяї чули, що на дворі з’явився чужинець, після чого уважно стежив за гостем. Можна було ходити повз собаку, гукати кого хочеш, заглядати у вікна хати та сарай, стукати у двері, а потім піти собі геть – собаку це зовсім не турбувало, але тільки-но чужинець візьме на подвір’ї хоч маленьку трісочку чи грудку землі, то з двору він вже не вийде, аж доки сам хазяїн не звільнить гостя з полону.

А коли Василь брав Цезаря на прогулянку по селу, то Цезар, як і належало службовій собаці, йшов ліворуч від Василя, ані на крок не відстаючи і не забігаючи наперед. Він йшов гордо, не звертаючи уваги на кішок, курей та інших собак, і тільки іноді піднімав очі на Василя, чи не буде якоїсь команди. Цезар добре відчував, що його хазяїн – це хазяїн усього села, і тому в нього було своє особливе собаче призначення, про яке іншим собакам навіть не снилося. Навіть увечері, коли Цезаря відпускали погуляти, він, швидко зробивши свої собачі справи та навідавшись до деяких подружок, одразу повертався додому. Бо служба для Цезаря була перш за все.

І ось тепер вірного чотирилапого друга не було на місці. Василь, наче не вірячи очам, підійшов до буди і вже хотів зазирнути всередину, але випадково погляд Василя зачепився за батьківський теслярський верстат, який стояв поруч із криницею. Тут теж було щось не так. Скільки пам’ятав себе Василь, батько завжди щось майстрував на цьому верстаті. А зараз верстат стояв голий, наче сирота. Жодної, навіть маленької стружечки не лежало на ньому, і земля поруч верстата поросла травою. Невже батько захворів?

Поки Василь, розгублений та охоплений поганим передчуттям, стояв біля верстата, рипнули двері хати, і на ганок вийшла мати Василя Оксана.

– Мамо, – Василь впустив торбу на землю і дивився на матір.

Оксана уважно придивилась до кремезного чоловіка, що стояв біля верстата. Денне сонце світило в очі, і тому Оксана не одразу його впізнала.

– Синку, невже ти?

Від несподіванки ноги заслабли і вона присіла на ганок. Василь підбіг до матері, сів поруч та обняв її за плечі.

– Я, мамо, я.

Оксана притиснула голову сина до себе та зі сльозами на очах почала цілувати його.

– Синочку, любий! Як мені тебе не вистачало!.. Дякую, Господи, що почув молитви мої!.. Де ж ти був, бідолашний? Не писав, не дзвонив!

– Так вийшло, мамо, пробачте мені.

– Синочку, синочку! Чого тільки не казали про тебе… Я нікому не вірила. Знала, що добрим людям ти лиха не скоїв, а за інше Бог пробачить… Серце відчувало, що живий і що повернешся… Як же ми з батьком на тебе чекали! Усі очі прогледіли.

– А де батько? Поїхав кудись на машині?

– Нема більше твоєї машини, конфіскували під час обшуку, і батька нашого теж нема. – Оксана пустила сина та приклала хустинку до очей. – Три роки тому помер, а за рік після нього помер і твій собака Цезар. От вдвох з Марципашкою на тебе і чекали.

Тільки зараз Василь побачив, як посивіла його мати. Лихі роки вкрили обличчя і руки її глибокими зморшками, а відсутність сина, смерть чоловіка та важка праця одиначки зробили зі статної веселої жінки худеньку бабусю. І тільки погляд, погляд рідної матінки залишився тим самим ніжним та люблячим.

Марципашка стара кішка Оксани. Вона була настільки стара, що Оксана навіть не пам’ятала, скільки їй років. Почувши ім’я, кішка вилізла з-під лави з банками та рушила до ганку. Марципашка впізнала Василя, бо одразу плигнула йому на коліна. Він притулив кішку до грудей, наче рідну дитину.

– Здоров, бандитко, теж на мене чекала? Спасибі, хоч ти матір не покинула.

Марципашка, звичайно, зраділа приїзду молодого хазяїна, але до прояву надмірної фамільярності ставилась не дуже. Дочекавшись, коли Василь перестав тискати її до себе, сплигнула на землю і знов пішла під лаву ховатись від сонця.

– А від чого батько помер? Він ще молодий був!

– Кажуть, серце не витримало. Як косив, так і впав. Коли я підбігла, він вже не дихав. Лікар казав, миттєва смерть… Звичайно, без батька погано, але ти, синку, не жалкуй. Господь таку смерть посилає тільки своїм улюбленцям. А це означає, що жив наш батько правильно і завдання своє на