Тимур Іванович Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко

що німці як висококультурні, моральні люди посадять їх у поїзди та відправлять жити на Близький Схід – у Палестину. Насправді ж «подорож» виявилася значно коротшою, й її кінцевим пунктом був Бабин Яр. Місце масового розстрілу…

Мабуть, нелегко прощатися з життям в таку чудову осінню днинку! От якби з неба сіявся дрібонький холодний дощик, – можливо, тоді було б хоч трохи легше. Люди могли б думати, що сама природа плаче через їхнє передчасне розставання з життям, а так!.. Чи візьмемо вранішній осінній туман: якби хто надумав дременути від поліцаїв та десь сховатися – зробити це було б легше, ніж в кришталево-прозорому повітрі.

То яка погода все ж таки стояла півстоліття тому?..

Спартак і розслаблявся, і, навпаки, напружувався – але жодні давно випробувані методи чомусь не спрацювали. Минуле закрилося від небораки, зв’язок часів було втрачено. А це вже само по собі видавалося жахливим!

А може, поїздка до Бабиного Яру все змінить?! Подейкували, сьогодні там мусять відкрити якийсь меморіальний знак на додачу до того наскрізь «радянського» пам’ятника, встановленого п’ятнадцять років тому. Отож хоча зусиллями прабабусі Ітеле й бабусі Соні всю єврейську рідню з напівоточеного Києва вдалося евакуювати і в Бабиному Яру ніхто з їхньої мішпохи не загинув, – тим не менш Спартак з батьками збирався побувати там саме сьогодні. Бо п’ятдесяті роковини – це таки п’ятдесяті роковини…

Втім, після сніданку мама Гатя заявила категорично:

– Ой, Спарику, знаєш що… Як я поїду туди, то неодмінно розплачуся! Й плакатиму весь час від початку до кінця… А тоді у мене тиск стрибне. Не вистачало лишень, щоб мені в Бабин Яр «швидку допомогу» викликали!

– А чому одразу «швидку»? – здивувався він.

– Як це «чому»?! Як «чому»?! Ти хіба не знаєш, що таке наше єврейське щастя?! Та подивись лишень, як ми живемо! Мені ж, за великим рахунком, один рік життя за два… та ні – навіть рік за три має зараховуватися!

– То що, тобі зараз вже сто сорок чотири роки?! Ти це хочеш сказати?

– Знаєш що, Спарику, ти мені тут не пересмикуй, – суворо мовила мама Гатя. Хоча по маминих очах молодий чоловік зрозумів, що повністю вгадав її потаємні думки: матір на повному серйозі вважала, що їй зараз не 48, а всі 144 роки! Хоча люди стільки й не живуть…

– Гаразд, тоді я поїду сам.

– Їжджай, синочку, обов’язково їжджай. А потім мені розповіси, як там воно було і що саме.

Тато Андрій весь цей час мовчав, підібгавши губи, а після цих слів дружини гупнув кулаком по кухонному столу, кучеряво матюкнувся і прожогом кинувся в їхню з мамою кімнату. Розпитувати про причину подібної поведінки Спартак не став, бо все чудово розумів і без розпитувань. Адже батько панічно боявся підступів з боку КДБ, а тому вважав, що всіх учасників сьогоднішніх подій неодмінно заарештують просто на урочистому мітингу і там же розстріляють! Отож їхати в Бабин Яр на проголошені «урочистості» – дурість не менша, ніж вчинена півстоліття тому занадто наївними «переселенцями до Палестини», які натомість дружно відправилися в могилу. Таким чином, безадресні, кинуті в повітря кучеряві матюки були останнім засобом стримати єдиного сина від жахливої помилки.

Тим не менш Спартак таки поїхав на місце розстрілів. Він добре знав, де встановлено «радянський» пам’ятник, – отож до нього і попрямував від самої тролейбусної зупинки. Був дуже розчарований, не знайшовши там жодних змін. Подумав, що мама Гатя дарма відмовилася їхати сюди: хоч би квіти вони разом поклали – а так!.. І лише зазбиравшись додому, дізнався від випадкових перехожих, що новий меморіальний знак відкрили в іншому місці – через дорогу звідси, на території старого єврейського Лук’янівського цвинтаря…

Яким же було здивування молодого чоловіка, коли він побачив, що за меморіальний знак відкрили сьогодні в Бабиному Яру: то була велична, прикрашена тематичними сценками бронзова менора, до підніжжя якої вели вісім кам’яних сходинок. Додатково перед менорою стояла пара невисоких кам’яних брил, на лівій з яких напис було виконано єврейськими літерами, а на правій українською мовою викарбувано:

ГОЛОС КРОВІ БРАТА ТВОГО ВОЛАЄ ДО МЕНЕ З ЗЕМЛІ

Він знав, що цитата взята з Біблії[3]. Міг навіть приблизно сказати, що це з уривку, де викладено історію вбивства Авеля братом Каїном. Себто буквально з початкових глав Книги Буття. Спартак вже приблизно орієнтувався в біблійних текстах, бо мав вдома прекрасне кишенькове видання – російський синодальний переклад з паралельними місцями та кількома мапами Палестини в додатку. То був подарунок від знайомого – від диякона Агапіта. Саме з ним молодий чоловік і збирався поділитись враженнями від побаченого.

Чому саме з Агапітом, а не з мамою, наприклад?.. Бо від усього почутого мама, звісно, розридається, не дослухавши до кінця. Потім у неї підскочить тиск… Отож з мамою буде все, як завжди в подібних випадках: її треба заспокоювати, клопотатися довкола неї – а про те, що бентежило самого Спартака, поговорити не вдасться.

Натомість Агапіта не треба опікати, як маму. Він не хапатиме судомно ротом повітря, не проситиме ні пігулок, ні корвалолу й водички, щоб запити ліки. Він просто все оцінить. Спокійно й виважено. А ще Спартак щиро сподівався на дружню пораду стосовно своїх можливих дій в нинішній ситуації. Тут батьки не допоможуть… Власне кажучи, перші ж, хто йому не допоможе, – це мама з татом. Бо молодий чоловік їх стільки років піддурював!.. Агапіту ж він довіряв, причому мав для того всі підстави. Адже насправді вони були знайомі понад два десятиліття. І чим далі, тим більше Спартак переконувався: доля їх звела аж ніяк не випадково…

* * *

…Так-так, сталося це чи то наприкінці весни, чи то на початку літа 1968 року. Мама Гатя тоді навчалася заочно в Інституті народного господарства, і коли настав час чергової сесії – звично завітала до Володимирського собору. Вже не пригадати, чому вона взяла маленького Спартака із собою… Чомусь-таки взяла. Втім, час від часу мати водила туди синочка просто так, без усяких потаємних думок. Просто заради естетичного виховання: бо храм був дуже красивий, і його розписували видатні художники.

Того разу все йшло як завжди: старанно закутавши голову газовою косинкою, біля входу мама придбала тоненьку воскову свічечку, потім пройшла вглиб собору, обрала одну з ікон, запалила свічку, приліпила на свічник. Потім мовчки завмерла поруч. Спартак знав, що в такі хвилини заважати мамі не можна – бо подумки вона молиться за те, щоб вдало «зіпхнути» черговий важкий іспит. Отож