Євгенія Анатоліївна Кононенко - Слово свого роду, Євгенія Анатоліївна Кононенко

У мене в руці буде Бетельгейзе і «Монд»

щоб ти могла здалеку впізнати мене

бо за мільярди років люди все-таки трохи зміняться

Але ти будеш в тій самій синьо-зеленій сукні

Твій голос буде такий самий в тональності ре мінор

і сміх буде такий самий поллється каскадом і стихне

На тобі буде те саме старе вовняне пальто

й лавандова хустка куплена у Венеції

Я спитаю тебе що ми робитимемо цього вечора?

і ми разом схилимося над афішею

Ти спитаєш мене вагаючись непевно

А чи варто нам цього вечора кудись іти?

Через кілька років мої переклади віршів цього поета вийшли друком в журналі «Всесвіт», то була моя перша публікація. Перша публікація для літераторів — як перше кохання, і треба докласти усіх (не)можливих зусиль, щоб зробити його незабутнім. Тож я послала поетові той часопис за адресою, яку знайшла в довіднику WHO IS WHO вже в київській бібліотеці Академії Наук, нині імені Вернадського.

Поет мав би обуритись піратській публікації й несплаченим авторським правам. Натомість він був вельми зворушений, навіть вибачив те, наскільки було спотворено його обличчя на світлині. Пам’ятаю свій стан, коли отримала лист від нього. Лист паперовий, електронних тоді ще не передбачав жоден science fiction. Коли я тримала в руках той лист, то відчувала галактичний дрож: от-от почнеться зовсім нове життя... Адже поет висловлював надію на скору зустріч у Парижі, просив моє фото. Був 90-й рік, Париж для більшості ще не розваленого Союзу залишався планетою Марс, хоча окремі прудкі громадяни вже проривалися туди.

Але часи швидко мінялися. На початку 90-х волею Зевса та інших античних богів я потрапила до Парижа. І першого ж вечора з номера готелю «Maxim’s» зателефонувала йому. Адже тоді то був мій єдиний знайомий в Парижі.

Ми зустрілися. Я забула всі французькі слова, хоча знала їх уже тоді не так і мало. Але поет поставився до цього з розумінням. Він завів мене до котроїсь brasserie, почастував чаєм з тістечком, і я подарувала йому вишиванку, яку дав мені напередодні поїздки мій батько.

— Подаруєш якомусь французу, це сорочка батька.

— Ніяка то не його батька сорочка, а котрогось із коханців його матері! — прокоментувала ту вишиванку моя мати.

Але поетові я сказала, що то сорочка мого діда, розстріляного за націоналізм. Діда справді знищили в тридцять сьомому, чи за український націоналізм, не знаю, гадаю, по іншій статті. Але все вийшло красиво. Я не могла й уявити, що поет виявиться таким тонкосльозим. Він плакав і цілував мене в обидві щоки. Запросив на обід у своє помешкання на вулиці Дофін. За тою адресою, яку я каліграфічно виводила на іноземних конвертах. Його дружина буде рада. Він багато розповідав їй про мене.

Я знала, що всі його вірші присвячені їй. Я перекладала їх. І, варто сказати, мадам виявилася ще милішою, ніж ті зовсім не погані вірші. Вона була гідна ще кращих. Від Нерваля чи від Бодлера. Але чомусь справді геніальні поети (той скромно називав себе poète mineur, другорядний поет) гребували неймовірними жінками. Віддавали перевагу бездарним акторкам чи сифілітичним повіям.

Поет на момент нашої зустрічі був на восьмому десятку, мадам — на сьомому, я — тільки-но розміняла четвертий. Від того часу лишилися мої неприродно гарні світлини, зроблені в Парижі. Але зараз не про мене, а про неї. За обідом вони розповідали, як одягали вишиванку по черзі і мали від того багато радості. По обіді поет запросив мене до свого кабінету і дав дозвіл на публікацію своєї дитячої книжки віршиків. Поки він писав листа, я побачила пляжну світлину його дружини. З нудистського пляжу. То не було вульгарно, то було неймовірно.

Я не можу сказати, чим саме заворожувала та вже зовсім не молода жінка. Думаю, якоюсь винятковою природністю у поєднанні з артистизмом. У неї справді був неймовірний голос, контральто, інтонації якого приємно й милозвучно мінялися протягом однієї вимовленої фрази. Вона вийшла провести мене до метро. І по дорозі затягла до взуттєвої крамниці й купила пару дорогого взуття. Звичайно ж, я була рада подарунку, але, як годиться, вигукнула:

— Господи, навіщо, це ж дорого!

І тоді дружина поета вимовила слова, які я, повернувшись до Києва, не переповідала лише глухому. А оскільки глухих в моєму оточенні не було, то, отже, я про це тоді розповідала всім. А мадам сказала:

— О, я так хочу зробити вам подарунок! Клод після зустрічі з вами знову став мужчиною!

Мене тоді страшенно втішили ті слова. І не тому, що то було нібито визнання моїх жіночих принад. Я мала вагоміші докази своєї затребуваності як жінки. Як я тепер розумію, мене втішило те, що на світі є жінки таких широких поглядів, як дружина старого французького поета. То було визнання того, що попри весь жахливий негатив нашого світу, в ньому є й міцні позитивні зв’язки, які поєднують усе на світі. Коли в подружні зв’язки мимоволі вплітаються ще якісь, і другі не шкодять першим.

Але з чого почалася ця розмова? Із перекладів. Я й потім бачилася зі «своїми» авторами, і то були як дуже банальні, так і дуже цікаві зустрічі. А були в мене й автори, що й очі мої їх не бачили б. Як і в усіх перекладачів, хто в наші дні заробляє перекладами на хліб насущний.

Але я не лише перекладачка, а й авторка оригінальних творів. До речі, в перекладацьких центрах різних країн, які, буває, надають перекладачам усіляку підтримку, не люблять перекладачів, які займаються ще якоюсь творчою діяльністю, тобто пишуть своє: переклад, як і алхімія, вимагає повної віддачі від людини. Але в моєму житті все склалося, як склалося, і я його не зміню заднім числом. Можу сказати лише, що на деякі мої оригінальні тексти вплинули ті, які я перекладала, і я вдячна тим іноземним авторам, які міняли мій стиль. Для мене водночас бути і авторкою, і перекладачкою дуже цікаво. І сама я, як авторка, також хочу мати свої книжки іншими мовами, а отже, і перекладачів, і то є цілком природне бажання усіх, хто пише. Будь-якою мовою.

...Цього разу листування відбувалося вже в рамках нових, миттєвих комунікацій. Мене заворожила така увага до мого тексту, яку виявив «мій перекладач». Як передати такі не зрозумілі поза Україною українські реалії? Як відтворити такі характерні для української мови зменшувальні слівця? А іронію? А розмовну мову? А цитати з української та