Шмітт Ерік-Емманюель - Досконалий злочин, Шмітт Ерік-Емманюель

У мого чоловіка не було жодного су, він так і не навчився заробляти. Наша спадщина йде від мене, вірніше від мого батька, дириґента оркестру Поля Шапельє. Зникнення чоловіка нічим не поліпшило мого фінансового становища; воно нічого не змінило, ба навіть трішки ускладнило, бо саме він перевозив на вантажівці антикварні речі, що ми продаємо у крамниці, тож, якщо я захочу тримати її далі, доведеться найняти працівника.

— Ви так і не відповіли на моє запитання.

— Я тільки те й роблю, месьє.

— Називайте мене "метр"…

— Не будьте смішним. Я не маю ніякого інтересу у смерті мого чоловіка. Напевно, він міг би бути більше зацікавленим у моїй.

— То, можливо, якраз із цією метою він пробував вас зіштовхнути?

— Ви що, збожеволіли?

— Поміркуйте. Ми могли висунути цю тезу — сутичка між вами. На тій гірській стежці він вирішив вас позбутися і заволодіти вашими грішми. Штовхнувши його, ви скористалися можливістю самозахисту.

— А роздільне володіння майном? Він нічого не отримав би після моєї смерті, так само як і я після його кончини. Навіщо ви вигадуєте подібні сценарії?

— Тому що вас бачили, мадам! Пастух, який пас отару, розповідає, що бачив, як ви накинулися на свого чоловіка і штовхнули його в безодню.

— Він бреше!

— Навіщо йому брехати?

— Щось неймовірне… Коли я кажу, що мені немає жодної вигоди вбивати свого чоловіка, якого я любила, ви сумніваєтеся, тоді як вірите пастуху, посилаючись на те, що він не зацікавлений в тому, аби брехати! Дві ваги — дві мірки! Хто вас найняв? Пастух чи все-таки я? Це просто приголомшує! Я можу навести сотню причин, чому ваш пастух бреше: щоб зацікавити собою, стати героєм свого кантону, помститись якійсь одній чи кільком жінкам у моїй особі, кинути лайном заради задоволення кидатися лайном! І взагалі, на якій відстані він був? П'ятсот? Вісімсот метрів? Два кілометри?

— Мадам де Сарла, годі імпровізувати мою захисну промову замість мене. Проти вас у нас є обтяжливе свідчення: він вас бачив!

— Але ж я його не бачила.

Метр Плісьє зупинився і пильно глянув на Ґабріелу. Тоді сів поруч і стурбовано витер долонею чоло.

— Чи я маю сприймати це як зізнання?

— Що саме?

— Перш ніж штовхнути чоловіка, ви роздивилися навкруги і нікого не помітили. Я правильно зрозумів те, в чому ви зізналися?

— Месьє, я тільки хочу вказати на те, що після падіння мого чоловіка я подивилася навкруги й голосно кричала, бо шукала допомоги. Ваш славнозвісний пастух не показався і не відгукнувся. І це все-таки дивно! Якби він попередив провідників чи спустився до мого чоловіка, то можливо… Звинувачуючи мене, чи не себе він хоче захистити?

— Від чого?

— Від ненадання допомоги людині, яка потрапила в небезпеку. Маю на увазі мого чоловіка. І частково себе.

— Непогана ідея, щоби повернути ситуацію іншим боком, але такі аргументи я залишаю для себе. У ваших вустах це звучить двозначно.

— Отакої? Мене звинувачують у жахливому вчинку, а я не повинна демонструвати, що надто хитра, оце так ситуація!

Вона вдавала роздратовану, хоч у глибині душі була рада, що зрозуміла, як маніпулювати своїм адвокатом.

— Я подам на нього в суд, на того пастуха!

— Наразі саме ви перебуваєте під слідством, мадам.

— Мені довелося кілька годин спускатися з гори, доки я натрапила на туристів і викликала рятувальників. Якщо ж ваш пастух бачив, як мій чоловік падав, чому він не пішов йому на допомогу? Чому нікого не попередив? Бо якби він зреагував вчасно, мій чоловік був би, можливо, живий…

Потім, стомившись від виконання замість адвоката роботи, вирішила симулювати нервовий зрив і проридала добрий десяток хвилин.

Коли всі конвульсії закінчилися, зворушений метр Плісьє від того моменту почав вірити всьому, що вона казала. За таку зміну ставлення вона ще більше почала його зневажати: піддатися риданням — що за йолоп! Фактично перед рішуче налаштованою жінкою жоден чоловік не може виявитися досить хитрим.

Прийшов комісар і знову взявся її допитувати; він крутився довкола тих самих моментів. Ґабріела відповідала йому те саме, хоча й не так різко, як адвокатові.

Оскільки комісар був кмітливішим за адвоката, то, відкинувши вбивство з корисливих міркувань, він повернувся до питань про подружнє життя Ґабріели з Ґабом.

— Будьте відвертою, мадам Сарла, чи ваш чоловік не збирався вас покинути? Чи була в нього коханка? А то й коханки? Чи ваші взаємини були такими ж задовільними, як і раніше? Чи не мали ви якихось причин йому докоряти?

Ґабріела зрозуміла, що її доля вирішуватиметься в цій неясній зоні, тож вибрала тактику, якої трималась до кінця.

— Відкрию вам правду, месьє комісаре: ми з Ґабом були найбільш вдалою парою у світі. Він мене ніколи не зраджував. Я його ніколи не зраджувала. Спробуйте знайти когось, хто це заперечив би. Я не тільки любила свого чоловіка понад усе, я так і не прийду до тями через його смерть.

Якби тієї миті Ґабріела зауважила, куди така система захисту приведе її кількома місяцями потому, вона, напевно, менше пишалась би своєю ідеєю…

Минуло два з половиною роки, які в очікуванні суду Ґабріела провела в попередньому ув'язненні.

Діти неодноразово намагалися домогтись її тимчасового звільнення, посилаючись на презумпцію невинності, але суд відмовив із двох причин, де одна — головна, інша — побічна: перша — обтяжливе свідчення пастуха, друга — полеміка, надміру роздмухана газетами з приводу толерантності службовців судового відомства.

Попри нелегкі тюремні умови, Ґабріела в депресію не впадала. Довго очікуючи визволення від чоловіка, вона чекала, доки її звільнять від цього обвинувачення. Вона завжди була терплячою — ця риса характеру так необхідна тим, хто торгує антикварними речами, — і відмовлялася піддаватись цій тимчасовій обставині.

У камері вона часто згадувала про чотири коробки, залишені нею на низенькому столику, коробки, які зберігали таємницю Ґаба… Яка іронія! Тоді як вона здійснила ці вчинки, щоб їх відкрити, її зупинили якраз, коли вона поклала руки на кришку. Тільки-но на суді її буде виправдано, вона дізнається про таємницю Ґаба. Це стане для неї компенсацією.

На думку метра Плісьє, процес мав пройти в позитивному ракурсі: всі елементи розслідування підтверджували їхню позицію; всі свідки, за винятком пастуха, ставали свідками виправдання і шикувались за лавою захисту; починаючи від комісара й до слідчого з кожним черговим допитом Ґабріела видавалася дедалі переконливішою.

Адже Ґабріела знала, як добре брехати: досить сказати правду. Вона навчилася цього від свого батька Поля Шапельє, якого дитиною супроводжувала у професійних поїздках. Коли цей талановитий дириґент не дириґував музикантами сам, він ходив на концерти, після яких завдяки своїй славі йому доводилося проходити за куліси і хвалити виконавців. Турбуючись про те, щоби не вразити колег, з якими він грав чи, можливо, гратиме, він вибирав формулювання лише з приводу того, що справді оцінив; оминаючи негативні критичні відгуки, він зупинявся лише на позитивних моментах, і якщо траплялася хай одна-однісінька деталь, варта похвали, він брався за неї, розширював і розгортав. Тож він ніколи не брехав, хіба що через упущення. У розмовах виконавці відчували його щирість і могли вільно надумати щось більше, люди з претензіями вважали його ентузіастом, а проникливі оцінювали його куртуазність. Поль Шапельє повторював доньці: "У мене не дуже добра пам'ять, щоб бути гарним брехуном". Видаючи тільки правду й уникаючи виливати душу стосовно того, що дратувало, він умів не висловлювати суперечних суджень і створив колекцію друзів у досить канібальському середовищі.

Упродовж цих двох із половиною років Ґабріела вдалася до його методу, вона пригадувала лише радісний період, період інтенсивного розділеного кохання. Його звали Ґабріель, її Ґабріела, разом вони стали Ґаб і Ґабі. Випадковості життя й документи органів громадського стану зробили їм рідкісний дарунок — носити після одруження однакове прізвище та ім'я з різницею в одну літеру: Ґабріель/Ґабріела де Сарла. Така спільна ідентичність, на її думку, відображала силу їхнього подружжя, незнищенність їхнього союзу. Цим чиновникам, яким платили за те, щоб її слухати, вона розповідала про кохання з першого погляду до цього юнака, про якого подумала, що він скромний, тоді як він був лише добре вихованим, про їхній тривалий флірт, їхні ескапади, прохання віддати за нього доньку — хлопцеві було непросто звернутися з ним до артиста, яким захоплювався, церемонія у церкві святої Магдалини, де симфонічний оркестр грав у повному складі. Хоча її про це не просили, вона пригадала свій незмінний потяг до цього цільного та елегантного тіла, на яке ніколи не посягнув ні жирок, ні опасистість після п'ятдесяти років, начебто стрункість належала до аристократичних властивостей, що перейшла разом із часткою "де". Вона перераховувала їхнє щастя на нескінченних чотках, діти, одруження дітей, народження онуків і, попри час, що минав, її чоловік мав незмінний фізичний вигляд, зберіг незмінні почуття і незмінно скерований на неї погляд, залишився завжди спраглим, сповненим поваги та бажання. Час від часу вона усвідомлювала, що її слухачі відчувають незручність чи збентеження, що виникає від заздрості; якогось дня слідчий навіть зітхнув:

— Все, що ви розповідаєте, надто гарно, мадам, аби бути правдою.

Вона співчутливо подивилася на нього і прошепотіла:

— Зізнайтеся краще, що це надто гарно для вас, месьє.

Спантеличений, він більше не наполягав. Тим паче, що родичі подружжя, діти, зяті, невістка, друзі й сусіди підтвердили це ідилічне кохання. Під кінець розгляду справи обвинувачена двічі успішно пройшла детектор брехні.

Ув'язнення породило у Ґабріели відчуття самотності, якої вона могла позбутися лише у спогадах. Несподівано Ґаб посів нечувано більше місця в її новому житті ув'язненої: вона або про нього розповідала, або про нього думала. Була вона на самоті чи в товаристві, він був тут, тільки він один, доброзичливий, заспокійливий. Вірний.

Проблема, одначе, полягала в тім, що внаслідок того, що, говорячи лише про речі правдиві, в них, зрештою, починаєш вірити. Приховуючи три останні роки життя з Ґабом і говорячи лише про двадцять сім років щастя, Ґабріела дедалі менше розуміла, що ж трапилось, що її так змінило.