Янссон Туве - Мемуари тата Мумі-троля, Янссон Туве

У мене не залишилося нічого, що я міг би назвати своєю власністю. А ще в мене не зосталося жодних зобов'язань та старих звичок, бо ж усе тепер було нове! Я почувався таким щасливим, як ніколи!

Незвичайне піднесення духу протрималося до самого вечора. Я був настільки переповнений усвідомленням самого себе та своєї свободи, що смеркання мене анітрохи не занепокоїло. Я наспівував складену мною ж пісню, де всі слова були страшенно вагомими (на жаль, пісня забулася), і простував назустріч ночі.

Вітер ніс зі собою якийсь незнайомий приємний запах, сповнюючи мене передчуттям чогось незвіданого. Тоді я ще не знав, що то були пахощі лісу – духмяного моху, папороті та тисяч величезних дерев. Утомившись, я скрутився калачиком на землі, заховавши під животом змерзлі лапки. Можливо, я й не закладатиму притулок для безпритульних гемуленят. Вони, зрештою, трапляються надзвичайно рідко. Якийсь час я лежав і розмірковував над тим, чи не ліпшими були би лаври шукача пригод, аніж знаменитості. Урешті-решт вирішив стати знаменитим шукачем пригод. І ще встиг подумати перед тим, як заснути: нехай уже завтра!

Прокинувся я у цілковито новому зеленому світі. Моє здивування легко зрозуміти, бо ж мені ніколи перед тим не доводилося бачити дерев. Запаморочливо високі, прямі, мов списи, вони підпирали зелене склепіння. Листя ледь шелестіло, виблискуючи у сонячних променях, радісно галасували, шугаючи поміж дерев, птахи. Довелося трохи постояти на голові, щоб зібратися з думками. А тоді я загукав:

– Доброго ранку! Чиє це таке гарне місце? Гемулі, сподіваюся, тут не водяться?

– Ми не маємо часу! Бачиш, бавимося! – защебетали птахи у відповідь, пірнаючи сторчголов у зелену гущавину.

Я увійшов у лісові хащі. Мох був теплий і м'який на дотик, але під папороттю залягала глибока тінь. Навкруги метушилися рої комашок, що літали та повзали, – проте були вони надто маленькі, щоб починати з ними поважні розмови. За якийсь час мені зустрілася літнього віку їжачиха, яка глянцювала горіхову шкаралущу.

– Доброго ранку! – привітався я. – Я самотній утікач, що народився за цілковито незвичайного розташування зір.

– Он як, – буркнула їжачиха, анітрохи не зацікавившись. – Не бачиш, я працюю. Роблю мисочку для квасного молока.

– Справді? – від тих слів я одразу відчув голод. – Кому належить ця чудова місцина?

– Нікому зокрема! Усім! – знизала плечима їжачиха.

– І мені теж?

– Чом би й ні, – пробурмотіла їжачиха, відшліфовуючи свою мисочку.

– Пані певна, що не пані Гемулева тут за господиню? – занепокоївся я.

– Хто? – перепила їжачиха.

Уявляєте? Щаслива істота! Ніколи не бачила пані Гемулевої!

– У пані Гемулевої великі ступні і жодного почуття гумору, – пояснив я. – Вона має великого, трохи приплюснутого носа, волосся росте розчухраним клоччям. Гемулева ніколи не робить того, що приносить задоволення, а лише те, що необхідно зробити, і постійно всіх повчає, і…

– Ой, лишенько, – скрикнула їжачиха й позадкувала у хащі папороті.

– Ну ось, – замовк я ображено (бо мав ще багато чого розповісти про пані Гемулеву).

Якщо це нічия місцина і водночас усіх, то стане й моєю. З чого ж почати?

Як це властиво моєму характерові, ідея з'явилася зненацька. У голові почулося таке ніби "клац!" – і вже маєте ідею! Там, де є Мумі-троль і відповідне Місце, повинен з'явитися Дім. Чудова думка! Дім, який я сам побудую! І який належатиме тільки мені! Неподалік я знайшов потічок і зелену галявинку – дуже гарне місце для будиночка. На закруті потічка навіть піщаний пляж виявився.

Я знайшов скіпку і заходився малювати креслення свого будиночка на піску, ані крихти не сумніваючись, яким повинен бути будинок мумі-троля, – я це просто знав! Високий, з вузьким фасадом, з безліччю балкончиків, сходів та башточок. На верхньому поверсі розташував три маленькі кімнатки та комору для усілякої всячини, ви з ж знаєте, як це буває. Увесь нижній поверх зайняла велика розкішна вітальня. Перед входом спорудив засклений ґанок, де б я міг сидіти у кріслі-гойдалці і милуватися струмком, що дзюркотів, минаючи мою оселю. Поруч стояла би величезна склянка з морсом та купа канапок. Поруччя ґанку було тонко вирізьблене у вигляді орнаменту з соснових шишок. Шпичастий дах я прикрасив схожою на цибулину банею, яку вирішив позолотити десь у далекому майбутньому. Я довго розмірковував, яким чином прилаштувати вхідні двері, що за традицією мали бути схожі на дверцята кахляної печі, – данина тим часам, коли усі мумі-тролі мешкали за печами людських осель (доки хтось не придумав центральне парове опалення). Урешті-решт я вирішив відмовитися від латунних дверей, натомість вимурував у вітальні велику кахляну піч.

Загалом будиночок був справжньою копією кахляної печі. Я був зачарований своєю чудовою хатинкою, котра росла просто на очах. Без сумніву, тут далися взнаки успадковані риси будівничого, але й мій непересічний талант зіграв свою роль, уміння оцінити ситуацію та самокритичне ставлення до самого себе. Якось негоже займатися самовихвалянням, тож я подав вам тільки скромний опис досягнутого результату.

Раптом я відчув, що похолодніло. Тіні виповзли з-під папороті й заполонили увесь ліс. Надходив вечір.

Я був змучений, голова йшла обертом від голоду, а перед очима невідступно стояла мисочка для квасного молока їжачихи. Може, у неї ще й трохи золотої фарби знайдеться для бані на даху будиночка мумі-тролів… На негнучких від утоми ногах почалапав я у темний ліс.

– Ти знову тут! – буркнула їжачиха, яка саме мила посуд. – Тільки нічого не оповідай про гемулів!

Я широко розвів руками.

– Гемулі, люба пані, не мають уже зараз для мене жодного значення. Я побудував дім! Скромний будиночок на два поверхи. Я дуже стомився, дуже щасливий та насамперед жахливо голодний! Звик їсти о п'ятій годині. А ще мені треба трішки золотої фарби для бані на…

– Що-що? – невдоволено урвала мене їжачиха. – Золотої фарби йому забаглося! Нове молоко ще не скисло, а квасне я з'їла… Бачиш, уже посуд мию!

– Нічого не вдієш, – зітхнув я. – Для шукача пригод не так уже й важливо, поїв він чи ні. Чи міг би я попросити шановну пані облишити миття посуду і піти зі мною? Я показав би вам свій новий дім! їжачиха недовірливо глипнула на мене й зітхнула.

– Ну ось, – буркотіла вона, все ж витираючи лапки рушником. – Тепер знову доведеться підігрівати воду. Де той будинок? Далеко звідси?

Я рушив уперед, показуючи дорогу, а невиразне передчуття, закравшись у ноги, почало підсуватися вище, до живота. Ми вийшли до потічка.

– То що? – нетерпеливилася їжачиха.

– Люба пані, – голос мій звучав жалісливо; я показав лапкою на свій малюнок на піску. – Отак я уявляю собі свій будинок… Поруччя ґанку матиме орнамент із соснових шишок. Якщо пані, звісно, позичить мені пилку…

Я говорив сумбурно, геть розгубився.

Любий читачу, спробуй мене зрозуміти! Я так перейнявся своїм будиночком, що увірував, ніби він уже існує насправді! Це, беззаперечно, свідчить про мою багату уяву, особливість, що у майбутньому накладе познаку на все моє подальше життя і життя ближніх. їжачиха нічого на те не сказала, лише подивилася на мене довгим прискіпливим поглядом, щось пробурмотіла, чого я, на щастя, не розчув, і подалася додому, домивати посуд.

Я зійшов до струмка і заходився безтямно бродити у прохолодній воді. Потічок плинув собі, як і всі потічки, примхливо й неквапно. Інколи був прозорий і мілинний, з дрібними камінцями на дні, а інколи ставав глибоким, з темними плесами. Низьке сонце почервоніло, світило на мене поміж стовбурами сосен, а я, мружачись, брів собі далі водою.

Зненацька в голові знову щось клацнуло: прийшла нова думка. Якби я і справді звів будинок на цій чудовій маленькій квітучій галявині, то неодмінно зіпсував би її, чи не так? Дім слід будувати поряд з галявиною, але, як розумієш, поряд з галявиною місця під забудову не було. Уявляєш, читачу, я став би господарем будинку! Хіба може власник садиби бути водночас ще й шукачем пригод? Рішуче заявляю: не може!

Далі: уяви собі, читачу, що я на все життя приречу себе мати за сусідку їжачиху! А ще як припустити, що у неї такі самі родичі! Насправді ж, якщо інакше подивитися на ситуацію, мені пощастило уникнути трьох великих нещасть, і за це слід бути вдячним долі!

Тепер, з віддалі часу, я вважаю будування власного дому своїм першим великим Досвідом і переконаний, що він мав щонайбільший вплив на моє формування як особистості.

Отак, зберігши свободу та самоповагу, брів я собі потічком, доки якісь веселі тихі звуки вивели мене із задуми. Посеред струмка крутилося гарно змайстроване з патичків та твердих листочків водяне колесо. Я зупинився вражений. А наступної миті почувся голос:

– Це експеримент. Лічильник обертів.

Мружачи очі до червоного призахідного сонця, я побачив два досить великі вуха, що стирчали з кущиків чорниці.

– З ким маю честь? – ввічливо запитав я.

– Фредріксон, – відповіли вуха. – А ти хто?

– Мумі-троль, – відказав я. – Утікач, народжений за унікального розташування зір.

– Яких саме? – жваво зацікавився Фредріксон, а я невимовно від того втішився, бо вперше почув від когось інтелігентне запитання.

Тож я негайно виліз із потічка, примостився поруч з Фредріксоном і розповів йому від початку й до кінця – він жодного разу мене не урвав – про всі прикмети та провіщення моєї появи на світ. Розповів про гарненького маленького кошика, вимощеного листям, у якому знайшла мене пані Гемулева. Про її жахливий притулок та своє нещасне дитинство, коли мене ніхто не розумів. Згадав пригоду, яка зі мною трапилася на скреслій крижині, описав свою драматичну втечу та жахливу мандрівку вересовими пустищами.

Зрештою зізнався Фредріксонові, що маю намір стати шукачем пригод, оминувши при тому згадку про спорудження будинку і зустріч з їжачихою, бо найважливіше у розповіді не розпорошуватися, а вміти сконцентрувати увагу на головному.

Фредріксон слухав дуже уважно і там, де годилося, махав вухами, підтакуючи моїм словам. Коли я замовк, він надовго замислився, а потім мовив:

– Дивно. Дуже дивно…

– Правда? Ти теж такої думки? – вдячно підхопив я.

– Гемулі – неприємні особи, – зробив для себе висновок Фредріксон, розсіяно досягаючи з кишені перекуску.