Ольга Кобилянська - Нариси, Ольга Кобилянська

крапельку… що хоч… хоч ет! що хоч миготіння проміннячка святого сонця побачу - і ні.

Не бачу.

Коли йду з місця на місце, я чомусь руки вперед себе простягаю, розкарячую пальці, піднімаю голову… здається мені, ось-ось сонце вловлю. Хоч я знаю, що сонце не дасться вловити, бо ж воно сонце! Гадаю - ось-ось сонця діткнуся, а раптом дотикаюся милостині.

Я затуляю очі, бо в них сльоза виринула.

Я затуляю очі, бо в них сльоза виринула - добра, вдячна, покірна за милостиню.

Сама виринула. Я її не посилав. У мене душа вже темна, хоч широко отворена, як от очі мої… Я напружую свій слух, здається мені… щось сонячного проб’ється для мене в руху окружаючого життя. Я опускаю безпомічно голову на грудь, понуряючи у душу свою, щоби слухом сонця і світла схопити, хоч я знаю, що ще ніякий сліпець світла душею не спіймав, то й я його не спійму!

Сонце…

Тепер я тебе кличу. Думай собі, що се не голос людський, а голос сліпця тебе кличе. Не чутно… так якось без усякої просьби… так собі якось… бо і як мені просьбу вкладати в слова, як «Сонечко ти моє боже, святе!» - а потому додать: «Я осліп…» Воно світить усім.

Деревині, людям. А он десь там і калюжа буде, і воно й на неї блисне. Але се давній звичай сонця - сліпим воно ніколи не світить.

Потім я потопаю в глибінь своєї душі.

Вона настільки глибока, як тепер темна. Настільки сумна, як очі мої. А я розкриваю очі свої перед вами, товариші мої. І ви мене видите - а от я вас не виджу! Вже я вас не виджу, і доки життя і віку мого, я вас більше видіти не буду. І добре мені з тим, товариші мої, що я вас - слухайте - ніколи, ніколи в житті видіти не буду…

Сонцю лиш мої очі нездатні, але ви, товариші мої - ви ані душі моїй, ані очам моїм правдою ніколи не світили.

11 марта 1902.

СЛОВО ЗВОРУШЕНОГО СЕРЦЯ

Сьогодні моє свято. Найбільше в моєму житті. 55 років скромної праці на літературному полі. 55-річний ювілей. В голові - сила думок. В серці - невимовні почуття. Багато прожито за сімдесят сім років нелегкого життя. Багато перетерпіла за п'ятдесят п'ять літ на невторованому шляху письменника. Цензура. Заборони. Скільки палких думок лишилось в тайні, не могли до людей дійти. Але і книжки виходили не на широку дорогу: вузькими й тернистими стежками пробивались вони до людей, до читачів своїх, їх перепиняли, їм перетинали шлях, з рук людини виривали.

Тільки тепер осяяв їх ласкавий промінь. Тільки тепер нам милі світлі дні. Дивлюся на все довкола - і скільки справдилось моїх мрій! Омріяна людина щастя відшукала. Для жінки-страдниці, за чиє горе моє серце скипало кров'ю, відкрився світ, розвіялась пітьма. Земля, полита потом, зазеленіла рясно, на ній буяють найпринадніші квіти: освіта, вільна праця, культура для люду, що стільки літ страждав. І книжка - найдорожчим подарунком стала дитині, що матір з роботи жде, тій дівчині, що у прислузі коротала молоді роки, навіть дідові, щоось лише прозрів.

Дорога світла усім людям стала, а ще ясніше вона простелилась для тих, хто творить, пише людям книги. Яка радість, щастя, що мій ювілей святкує цілий край великий, що хвилювання моїх дум і серця до всіх людей Країни Рад дійшли.

Хвилюючись, кажу я щире слово це: мої думки тобі, народе вільний, і пісня серця, музика душі тобі.

Ольга Кобилянська

м. Чернівці, 25 листопада 1940 р.

СНИТЬСЯ

Воєнний нарис

(Пристань з мущинами, від яких несуться голоси нерівними хвилями, то вище, то нижче.)

Ми ще не в дорозі до повороту; ще не скінчили. Ми ще йдемо. Вгору, а там і вдолину. Не чуєте? Одні вдираються муравлями на скали, сторожать, сіють гарматними ядрами; а долинами копошаться враз з кіньми, з розірваною землею другі. Інші знов клубляться кривавою масою і не підоймаються більше. Ще інші позаховувалися бурсуками в нори, між лісною деревиною, що усипляє їх в голоді й холоді своїм довічним шумом, стрясаючи на них святочну одіж, білий іней, а з тим надихує і вічний сон, доки не подеревіють на раннім або північнім морозі, стоячи на чатах. Тут під побілілою від інею смеречиною, там невеликою громадкою, волочучися крізь снігову імлу насилу, щоб обопільно з ворогом стрінутися і поглянути на себе дикими, ненависними поглядами, а відтак. Але нащо вам це все знати?

Одним словом - ми ще не готові.

Але - ми вернемося, ми вернемося.

Як все втихне, влетить між нас білий кінь без сідла й їздця, з розірваними в поспіху, а від бурхливого дихання закривавленими ніздрями й піднявши голову вгору - заірже. Ми вернемося. Скільки? Побачите.

І не всі ми враз прийдемо.

І неоднаковим кроком. І не одною дорогою.

Ах, не одною дорогою і неоднаковим кроком.

Коли ми прощалися і відходили, чула земля на собі силу, відвагу, жвавість і рівні кроки; чула неначе один крок. Всі ми були, як один; одна цілість, одна цінність. А земля тоді була ще чорна або й зелена, вкрита хіба золотистими або й зеленими коверцями й килимами. Нагодована нашими руками, пещена нашою дбайливістю, огрівана нашою любов'ю. Але ми вернемося, ми вернемося, лише ми ще не готові. Ще є в нас якась сила, ще вона дійствує - не чуєте нас?.

Не чуєте нас?

Напружіть ваш зір, насторожіть ваші вуха, а переконаєтеся, скільки нас ще є.

Будьте терпеливі,- не перебивайте нам; плач задержіть в собі. А зітхання й молитви не посилайте навздогін за нами. Вони нам перешкоджають і з гробниці серця камінь відвалюють. Або ні, моліться за нас, моліться, десь Христос, він є, змореною тінню волочиться, забагато праці, може, з ніг святих валиться, або, або стріли з оружжя, прости господи. впрост під небеса несе. Земля аж розрита!! Щохвилі пащу роззявляє, пити хоче. Що білого коня дожидається.

* * *

(Пристань з жінками й дітьми, що виглядають своїх мужів, батьків і братів).

Всі заслоняють очі руками, бо якась кривава ясність разить їх зір. Худі, змарнілі, пообдирані, постарілі постаті, осяяні