Нечуй-Левицький - Гастролі, Нечуй-Левицький

ти тієї кра­си. Ти зрос­ла там, на півночі, в то­му багні, в пе­тер­бурзьких око­ли­цях та на якихсь «Пес­ках», - на пе­редмісті, що зовсім-та­ки не сприяє роз­вит­кові по­чу­ван­ня кра­си в на­турі. Че­рез це ти й не ду­же-то здат­на по­чу­вать кра­су цієї гар­ної го­ря­ної місци­ни.

- Ще що ви­га­дай! Нез­дат­на… Ти тут ро­дивсь і зріс, то для те­бе ту­теч­ки усе здається гар­не. Яка ж та­ка б то надз­ви­чай­на кра­са в нашій оселі або й у ме­жу­ючих з на­шим го­ро­дом міщанських осе­лях? Зви­чай­ний се­лянський го­род з гряд­ка­ми кар­топлі, бу­ряків та ци­булі. Тільки со­няш­ни­ки, нагідки та мальва й зак­ра­шу­ють тро­хи цю зви­чай­ну пов­сюд­ну се­лянську ле­ва­дя­ну кра­су, - ска­за­ла з нех­ту­ван­ням жінка.

- А он­деч­ки на­ни­зу на­шо­го го­ро­ду! Глянь, який ря­док ве­летнів осо­корів та верб заг­ля­дає че­рез тин в наш го­род з Леміщи­ної ле­вад­ки! Хіба ж це не кра­са?

- Старий ліс та й годі заг­ля­дає в на­шу осе­лю… На­ша да­ча анітро­шеч­ки навіть не ски­ну­лась на да­чу в Пав­ловську або в Царсько­му Селі, де ми ко­лись жи­ли років зо три, як мій небіжчик та­то слу­жив там в кан­це­лярії. Во­на більше ски­ну­лась на се­лянський зви­чай­ний го­род, а на­ша ха­лу­пи­на на­га­дує мені еко­номське жит­ло в яко­гось не­за­мож­но­го зад­ри­па­но­го діди­ча, - го­во­ри­ла жінка тро­хи насмішку­ва­то.

- Коли хоч, то й оче­пу­ри­мо її ко­лись на зра­зець да­чок у Пав­ловську або в Пе­тер­гофі. От, пот­ри­вай, не­хай я поїжджу по де­яких чи­ма­лих містах на гаст­ролі та розс­та­ра­юсь гро­шей. Тоді ти й бу­дуй­ся, і че­пу­рись, як хо­чеш, про ме­не, й на пе­тер­гофський лад.

- Он на­ни­зу на­шо­го го­ро­ду попід Леміщи­ни­ми со­ко­ри­на­ми на мо­чарі сли­зить потічок, що витікає вгорі з кри­ниць, та з про­валлів, та з да­ле­ких полів! Я б звеліла ви­ко­пать глей в мо­чарі й за­ве­ла б там ста­во­чок з зе­ле­ни­ми бе­реж­ка­ми, як от, прик­ла­дом, на озері ко­ло царсько­го двор­ця в Царсько­му Селі. А он та­меч­ки, в кут­ку квітни­ка, збу­ду­ва­ла б який­сь гар­ненький кіоск з ви­со­ченькою ве­ран­дою, де б мож­на бу­ло влітку пи­ти чай з гістьми, а на кіоскові зро­би­ла б плис­ко­ва­ту сте­лю, буцімби­то там по­ви­нен сто­яти й грать ор­кестр. А до на­шої ха­лу­пи­ни збо­ку до­ко­неч­но й безп­ремінно тре­ба б прис­та­ви­ти хоч не за­лу, то при­най­мі чи­ма­лу гос­тин­ну; а з гос­тин­ної по­винні бу­ти скляні двері на прос­тор­ну ве­ран­ду з ко­лон­ка­ми, об­сад­же­ну ви­ног­ра­дом, де б мож­на бу­ло влітку в душні ве­чо­ри пог­ра­ти в кар­ти з гістьми, по­ба­виться, по­ба­ла­кать, а при на­годі й по­тан­цю­ва­ти. Це ж скрізь так по­роб­ле­но ко­ло ба­гатіших дач у Пе­тер­гофі й у Пав­ловську. Отоді б і мені бу­ло шко­да ки­дать свою осе­лю, - так ма­ри­ла жінка на пе­тер­гофський лад.

- Усе це бу­ло б не­по­га­но, але кош­ту­ва­ло б ска­же­них гро­шей, от як за­роб­лю до­волі гро­шей, то твої пе­тер­гофські мрії мо­жуть справ­диться, - ска­зав Літо­шевський. - А як на ме­не, то од­на й єди­на твоя мрія вар­та вва­ги: це - ви­ко­пать на то­му мо­чарі в гле­юва­то­му грунті та в мулі не пе­тер­гофське озе­ро з зе­ле­ни­ми бе­реж­ка­ми, а ма­ленький ста­во­чок: і га­дю­ки не пло­ди­ти­муться та не пла­зу­ва­ти­муть по го­роді, і бу­де са­жав­ка на ри­бу. Ри­бал­ки на­лов­лять у Росіри­би, на­ки­да­ють в са­жав­ку, а ми хват­кою ха­па­ти­ме­мо вря­ди-го­ди, ко­ли бу­де тре­ба, як будлі-ко­ли до­ве­деться вітать нес­подіва­но­го або ша­нов­но­го гос­тя. В цьому ти маєш рацію, бо це не мрії. Це ко­рис­на річ, а не якісь ве­ли­ко­панські пе­тер­гофські дачні ви­гад­ки та вит­ре­беньки.

- Наш ґанок ски­нувсь на жидівський: зовсім та­кий, як ко­ло ха­ти в крав­ця Ян­ке­ля. Чом би пак не по­ма­лю­вать та не прик­ра­сить звер­ху на причілоч­ку яки­мись прик­ра­са­ми: ро­зет­ка­ми або ви­зуб­ня­ми?

- Ну, не ви­га­дуй!

- Або он та бра­ма в двір! Зовсім на­че в за­мож­но­го се­ля­ни­на… Стрим­лять в бур'яні та в бу­ря­ках якісь дурні ворітниці, якісь сто­яни. Так ри­пить ця ка­торж­на снасть, що чуть аж у мо­нас­тирі, навіть аж у церкві че­рез од­чи­нені двері. Усіпро­ча­ни, навіть, чу­ють в церкві, ко­ли од­чи­ня­ють і за­чи­ня­ють на­шу бра­му, а в на­шо­го сусіда аж со­ба­ки бре­шуть: пев­но, ду­ма­ють, що лізуть злодії. Я звеліла б пос­та­вить над бра­мою на ви­со­ких ворітни­цях ви­со­ченьку гар­неньку ар­ку та по­цяцьку­ва­ла б її ро­зет­ка­ми, ви­зуб­ня­ми та за­зуб­ня­ми, та уся­ки­ми взор­ця­ми, та по­ма­лю­ва­ла б ці штучні ви­роб­ки ду­же різки­ми фар­ба­ми, щоб це ски­да­лось на па­ла­ци індуських раджів або на бра­ми в давніх ассірійських царів, - роз­пус­ка­ла далі свої мрії Софія Ле­онівна.

- Це, мо­же, бу­ло б і не­по­га­но.

- Та ще й з дра­ко­но­ви­ми го­ло­ва­ми та ще­ле­па­ми на кінцях дов­гих труб, щоб до­що­ва во­да дзюр­ча­ла з зу­ба­тих па­щек, як - пам'ятаєш? - в Пе­тер­гофі на фон­тані з німфа­ми та з три­то­на­ми. Бу­ло б пікант­но й ки­да­лось би в вічі оцим провінціалам.

- Ну! Ще що ви­га­дай! Ще й те­бе наші насмішку­ваті ук­раїнці прод­раж­нять дра­ко­но­ви­ми ще­ле­па­ми. Це тро­хи ски­неться на ту­теш­ню єврей­ську шко­лу, де на до­що­вих тру­бах теліпа­ються зу­баті кро­ко­ди­лячі па­ще­ки.

- От і ви­га­дує! Єврей­ська шко­ла… Ні сіло, ні впа­ло, а він вже ту­лить ме­не до єврей­ської шко­ли. З то­бою усе та­ка спра­ва. Ні в чо­му тобі не­ма до­го­ди - я в те­бе і ци­ган­ка, і єврей­ська шко­ла, - по­ча­ла сер­диться Софія Ле­онівна.

- Та то я жар­тую! Хіба ж пак не мож­на по­жар­ту­вать, ко­ли на серці радісно? Не­хай ти бу­деш і смуг­ля­ва ци­ган­ка, і ци­ганська фай­да, але я ту ци­га­ноч­ку люб­лю, як свою ду­шу, - ска­зав м'яким го­ло­сом Літо­шевський, хоч у то­му м'якенько­му го­лосі й дзвеніли при­род­жені жар­ти та смішки. Нев­ва­жа­ючи на свою м'яку вда­чу, він та­ки лю­бив вря­ди-го­ди пус­ка­ти шпильки та го­лоч­ки ук­раїнсько­го жар­ту якось не­са­мохіть: якось са­мо нас­ка­ку­ва­ло на язик…

«Ой ти, чор­на, по­дай чов­на; а ти, ру­да, хо­ди сю­да; а ти, біла, постій там: я до те­бе прий­ду сам!» - за­му­ги­кав Літо­шевський з тон­ким на­тя­кан­ням жінці, кот­ра бу­ла тро­хи смуг­ля­ва: на йо­го най­шла нап­ра­ва тро­шеч­ки по­жар­ту­вать.

Столична жінка прис­лу­ха­лась і та­ки втя­ми­ла той жарт, за­ви­ну­тий в пісню, на­че в про­зо­ру ткан­ку.

- Яка ж це біла? Це, пев­но, ка­пельмей­стер­ша Чер­нявська, - біла, як жидівська ма­ца? А я б то чор­на, чи що? - спи­та­ла Софія Ле­онівна.

Літошевський з нес­тям­ки схо­пивсь і цмок­нув її в ус­та, щоб за­га­сить поцілун­ком шорст­кий жарт.

Сонце за­ко­ти­лось за скелі та вер­би, не­на­че зо­ло­те ко­ло. На опа­ло­во­му небі зга­са­ли вогні й бляк­ли чу­дові квітки та шов­ки. З-за верб ви­зир­ну­ла вечірня зірка, ве­ли­ка, не­на­че срібний клу­бо­чок, об­ти­ка­ний діаман­та­ми. Дру­га зірка, та­ка са­ма яс­на й блис­ку­ча, виг­ля­ну­ла з во­ди, не­на­че за­ся­ла й за­лисніла десь у во­дяній гли­бо­чині. Повітря од­ра­зу од­во­лог­ло, ста­ло вог­ке, свіже й