Нечуй-Левицький - На гастролях в Микитянах, Нечуй-Левицький

Світли­ця бу­ла чи­ма­ла, по­дов­жас­та, але з не­ве­лич­ки­ми вікна­ми й не­ви­со­ка. Ар­тист був ви­со­ченький, пле­чис­тий та тілис­тий, з білим ли­цем, ру­ся­вий та з яс­ни­ми ка­ри­ми очи­ма. Па біло­му ви­ду, по ро­же­вих ус­тах бу­ло знать, що цей ко­лишній се­люк вже ду­же спанів, бо ски­дав­ся на ви­пе­ще­но­го пан­ка-діди­ча.

- От ти, Со­ню, і на Ук­раїні, та ще й у Ми­ки­тя­нах, в ук­раїнсько­му селі. Отут ти пе­ре­пу­диш­ся й, мо­же, пе­ре­пе­ча­лиш­ся на смерть за ва­кації, - ска­зав в жар­ти Фле­гонт Пет­ро­вич.

- Я нігде не ну­ди­ти­му світом, хоч я й зрос­ла в сто­лиці. Чи на селі, то й на селі. Мені бай­дужісінько за це! Ще змал­ку тяг­ло ме­не на південь. А по своїх пе­ресвідчен­нях і пог­ля­дах - я де­мок­рат­ка, ніко­ли не нех­ту­ва­ла се­ла та на­ро­ду, - го­во­ри­ла Софія Ле­онівна, при­мос­тив­шись в тісненько­му кріслі про­ти ма­туш­ки.

- Коли в вас такі сього­часні пе­ресвідчен­ня, то ви швид­ко звик­не­те до се­ла й до нас, се­люків, - про­мо­вив отець Зіновій.

- Ви пе­тер­бурзька, а тим ча­сом ви ду­же ски­ну­лись на во­лош­ку, не­на­че ви ро­дом з Бес­са­рабії, або­що, - ска­за­ла ма­туш­ка, в од­ну мить оки­нув­ши оком Софію Ле­онівну й її очі, і тем­но-чер­воні ус­та, і чи­малі білі ру­ки, і рівну тілис­ту пос­тать, до кот­рої ніби влип­ла гар­ненька си­зенька сук­ня.

- Та в їх у Пе­тер­бурзі помішані го­рох з ка­пус­тою. Є там міша­ни­на та уся­чи­на: є й ве­ли­ко­ро­си, і німці, і та­та­ри й чух­на, і ес­тонці та ли­вонці. Мо­же, моя Со­ня з чу­хонців, - жар­ту­вав Фле­гонт Пет­ро­вич.

- Вже з ко­го-ко­го, тільки я не з чу­хонців. Ти ж знаєш, що в їх на го­лові во­лос­ся або жов­те, або ніби лля­не, - го­во­ри­ла Софія Ле­онівна низьким альто­вим го­ло­сом.

- Це прав­да, що во­ни, мов жовті ли­сиці, а ти, нівро­ку, гар­на на вро­ду, бо чор­ня­ва, як во­лош­ка.

- То-то й ба! Це й по­ка­зує уяв­ки, що я не чу­хон­ка, - ска­за­ла Софія Ле­онівна.

Її низький го­лос був гуч­ний, го­лос­ний і приємний, хоч був тро­хи різкий. Гуч­ний го­лос її спов­нив усю світли­цю і не­на­че ще й не зміщав­ся в їй.

- А шко­ла, ма­буть, ще не го­то­ва для нас на жит­ло, бо стоїть, не­на­че ря­ба ко­ро­ва: пев­но, тільки що пош­па­ро­ва­на. Не встиг­ли об­ма­зать око­ла? - спи­тав Фле­гонт Пет­ро­вич.

- Ет, бо­дай не ка­зать! По­си­лаю, по­си­лаю в во­лость лис­ти, щоб опо­ря­ди­ли шко­лу, щоб прис­ла­ли му­ля­ра, скля­ра та ма­зальниць, а во­лос­ний шле мені по дві бабі на тиж­день з віхтя­ми. А там ще й піч ку­рить, і гру­би потріска­лись, - ска­зав отець Зіновій.

- Нічого - те. Тим ча­сом по­жи­ве­те в нас у по­ко­ях, по­ки опо­ря­дять ва­ше жит­ло, - ска­за­ла з при­хильністю Ольга Павлівна. - Ти б, Зіновію Пет­ро­ви­чу, за­га­дав, щоб най­ми­ти внес­ли в кабінет залізне ліжко для Софії Ле­онівни. А ви, Фле­гон­те Пет­ро­ви­чу, тим ча­сом спа­ти­ме­те в кабінеті на ту­рецькій м'якій софі. Якось та поп­ри­ту­люємось на який­сь там час. А ва­ша ку­хо­вар­ка спа­ти­ме в при­хожій на тап­чані, бо во­на, пев­но, в місті од­вик­ла од сільських дівчат. Ще, мо­же, й гор­ду­ва­ти­ме ни­ми, не спа­ти­ме вкупі з ни­ми в пе­карні.

- Вона не сільська, а міська, з київських міщан. На­ша Ма­ша Ду­да­рецька тро­хи-та­ки з ве­ре­да­ми та з го­но­ром, та й не без міської фа­на­берії, - до­дав Фле­гонт Пет­ро­вич.

- Коли во­на ніко­ли не жи­ла на селі, то от при цій на­годі й се­ло по­ба­че. Мо­же, зго­дом об­бу­деться, огов­тається та й приз­ви­чаїться до сільсько­го жит­тя та до лю­дей, - ска­зав о. Зіновій.

- Ми на­си­лу вмо­ви­ли її їха­ти з на­ми на се­ло. Ста­ла диб­ки та гоп­ки та й годі! Пе­ред му­жи­ка­ми во­на та­ки доб­ре кир­пу гне, - ска­зав Фле­гонт Пет­ро­вич, - вже зве му­жиків хох­ла­ми, а му­жи­чок - хох­лу­ша­ми, нех­тує їх і навіть пов­сяк­час глу­зує з їх. Це, бач, те­пер в Києві в міщан та ук­раїнських кра­марів пішла та­ка по­ве­денція, що во­ни драж­нять сільських мо­ло­диць очіпка­ми та хох­лу­ша­ми, а му­жиків хох­ла­ми.

- А як я вчив­ся в шко­лах, то тоді міща­ни й кра­марі ще не драж­ни­ли та­ки­ми прізви­ща­ми се­лян: пев­но, тоді й се­бе ще залічу­ва­ли до хохлів та хох­лу­шок. Ціка­во б зна­ти, за ко­го ж то во­ни те­пер ма­ють са­мих се­бе, ко­ли нех­ту­ють се­лян і навіть ук­раїнську мо­ву, мов справжні па­ни, - го­во­рив о. Зіновій.

- Мабуть, вже й міща­ни, і кра­марі, і навіть самі ку­хо­вар­ки й гор­ничні, що не­дав­неч­ко самі пос­ки­да­ли очіпки, і вва­жа­ють на се­бе, як на панів, котрі не по­винні ні в чо­му єднаться з му­жи­ка­ми, навіть у мові.

- Наша Ма­ша те­пер має се­бе як не за дідич­ку, то, пев­но, по­чу­ває се­бе панією або й дво­рян­кою, - сміявся Фле­гонт Пет­ро­вич.

«Ой, ко­ли б во­на ча­сом не ко­вер­зу­ва­ла тут по-панській!» - по­ду­ма­ла ма­туш­ка.

- Це й мені не при­па­дає до впо­до­би, що на­ша Ма­ша ви­со­ко не­сеться та піднімає но­са вго­ру. Ми з Фле­гон­том Пет­ро­ви­чем торік їзди­ли в гості до йо­го батька. Там кімнат­ки тісні, і ми на­пи­та­ли собі на тим­час­не про­жит­тя світли­цю в од­но­го за­мож­но­го чо­ловіка сусіда. Світли­ця бу­ла че­рез сіни, прос­тор­на й ду­же чис­та. Я про­жи­ла вкупі з се­ля­на­ми тижнів зо три і, ска­за­ти по правді, не гор­ду­ва­ла му­жи­ка­ми та мо­ло­ди­ця­ми, як на­ша за­го­нис­та та гор­до­ви­та Ма­ша, - ска­за­ла Софія Ле­онівна.

- Мабуть, преться в па­ни, як пруться усі київські міща­ни та кра­марі, що пин­дю­чаться пе­ред се­ля­на­ми й нех­ту­ють сільську ук­раїнську мо­ву, - ска­за­ла Ольга Павлівна.

- А я й са­ма радніша б нав­читься го­во­ри­ти по-українській, та в Києві не нав­чусь од Маші й од лю­дей. От і доб­ре, що мій син при­най­мні доб­ре нав­читься го­во­ри­ти ту­теч­ки на селі ук­раїнською мо­вою.

Софія Ле­онівна й справді зго­дом потім на­ха­па­ла­ся слів на селі й нав­чи­лась та­ки доб­ре го­во­ри­ти по-українській. Як ціка­ва сто­лич­на лю­ди­на, во­на заціка­ви­лась ук­раїнськи­ми книж­ка­ми й чи­та­ла їх за­люб­ки. Про­бу­ва­ючи на селі в Фле­гон­то­во­го батька, во­на вже й те­пер доб­ре ро­зуміла ук­раїнську мо­ву й не за­бо­ро­ня­ла син­кові го­во­рить з се­ля­на­ми по-українській, як зви­чай­но за­бо­ро­ня­ють у нас батьки своїм дітям, нех­ту­ючи на­род­ну мо­ву й на­род.

- А ходім лиш по­дивімся на шко­лу та поміркуй­мо, як би нам кра­ще й догідніше роз­та­шу­ваться в ній, - ска­зав Фле­гонт Пет­ро­вич і по­волі підвівся з ка­на­пи.

- То й ходім. Об­дивіться своє жит­ло за­вид­на, а тим ча­сом са­мо­вар за­ки­пить, - ска­за­ла Ольга Павлівна.

Усі повс­та­ва­ли за­ра­зом і пішли до шко­ли навп­рос­тець че­рез тік, а далі бо­роз­ною че­рез не­ве­ли­кий ого­род, че­рез кар­топ­лю й пе­релізли че­рез пе­ре­лаз. За стар­ши­ми ру­ши­ла уся дітво­ра: три ба­тю­щині хлоп­чи­ки й Фле­гонтів Пет­русь. За дітьми навз­догінці побігли три