Нечуй-Левицький - Над Чорним морем, Нечуй-Левицький

сад­ком. Се­лаб­рос пішов слідком за нею. Ку­дою йшла во­на, ту­дою йшов і він: во­на од­чи­ни­ла хвіртку й увійшла в свій двір. Се­лаб­рос спи­нив­ся пе­ред хвірткою й про­чи­тав на таб­личці: «Дом же­ни над­вор­но­го совітни­ка Зої Полікар­пов­ни Му­раш­ко».

«Що це за про­ява! - по­ду­мав Се­лаб­рос. - В неї вид грецький, а прізви­ще ук­раїнське».

З хвіртки вис­ко­чи­ла гор­нич­на, сільська ук­раїнська дівчи­на, тільки що при­ве­зе­на з се­ла.

- Хто жи­ве в цьому домі? - спи­тав у неї Се­лаб­рос.

- Наша панія, - ска­за­ла ве­се­ла дівчи­на по-українській.

- Та вже ж твоя панія, ко­ли ти в неї слу­жиш. Але ж хто во­на та­ка? Чи руська, чи гре­ки­ня?

- А бог її знає, хто во­на та­ка; знаю тільки, що во­на удо­ва, го­во­рить якось чуд­но, не по-на­шо­му, - ска­за­ла гор­нич­на.

- А як же во­на го­во­рить? - за­го­во­рив до неї Се­лаб­рос чис­тою ук­раїнською мо­вою. - Вже ж та­ки ти тя­миш: чи по-руській, чи по-мол­давській, чи по-армянській.

- А хто йо­го втя­мить! Як зійдуться гості, то швар­го­чуть, мов ті жи­ди. Здається, панія з греків, бо до неї при­хо­дять в гості здебільшо­го гре­ки, - ска­за­ла гор­нич­на.

«З греків? гм… Сміли­во піду сьогодні до неї на чай. Я грек. Ме­не ста­ра ра­до привітає як зем­ля­ка. Гре­ки міцно дер­жаться ку­пи й в Одесі, й в Ки­ши­неві… Ту­теч­ки я бу­ду як свій, се­ред своєї сім'ї», - ду­мав Се­лаб­рос і по­вер­нув до­до­му.

II

Того ж та­ки дня в домі ма­тері Наді Му­раш­ко­вої, ста­рої гре­кині Зої Полікарпівни, зібрав­ся по обіді кру­жок мо­ло­дих паннів, Са­ни­них та На­ди­них то­ва­ри­шок. Не­ве­лич­кий дім ста­рої удо­ви Зої сто­яв се­ред дво­ра, по східно­му зви­чаю. В прос­торній, але низькій гор­ниці сто­яли ко­ло двох стін ши­рокі ту­рецькі со­фи, обк­ла­дені ко­ло стін круг­ли­ми по­дов­жас­ти­ми по­душ­ка­ми, не­на­че товс­ти­ми ка­чал­ка­ми. Попід со­фа­ми бу­ли розс­те­лені мол­давські ки­ли­ми з яс­ни­ми, чер­во­ни­ми та зе­ле­ни­ми смуж­ка­ми. Такі самі ки­ли­ми бу­ли прос­те­лені че­рез усю кімна­ту трьома ряд­ка­ми. Один ку­ток до са­мої стелі був зас­тав­ле­ний об­ра­за­ми в по­зо­ло­че­них ра­мах, а під об­ра­за­ми сто­яв суд­ни­чок, на кот­ро­му так са­мо сто­яло три об­ра­зи. По обид­ва бо­ки об­разів, од стелі, спус­ка­лись до са­мо­го до­лу білі про­зорі муш­ли­нові завіси. Се­ред кімна­ти сто­яв круг­лий стіл, а в од­но­му кут­ку за шир­мою сто­яла постіль мо­ло­дої Наді Му­раш­ко­вої. Вікна бу­ли, по ста­росвітсько­му зви­чаю, за­биті рідкою залізною решіткою од злодіїв.

Молоді пан­ни обсіли со­фи в вольних по­зах. Як ко­му бу­ло упо­доб­но. Са­ня сиділа на софі, підоб­гав­ши під се­бе но­ги. Махнівська при­ляг­ла, об­пер­шись ліктем об круглі по­душ­ки на одній софі, а На­дя Му­раш­ко­ва на другій. Вечірнє май­ське сон­це заг­ля­ну­ло в вікна й за­ли­ло усю кімна­ту яс­ним світом. Ку­ток з об­ра­за­ми в ши­ро­ких по­зо­ло­че­них ра­мах аж світив­ся й ки­дав жов­то­га­ря­чий од­лиск на сте­лю. Чер­воні здо­рові рожі на шир­мах на­че жевріли. Кімна­та бли­ща­ла уся­ки­ми кольора­ми, різки­ми, пістря­ви­ми, не­на­че ту­рецька ма­терія або перський ки­лим. Сон­це роз­си­па­ло зо­лоті проміння по со­фах, по ки­ли­мах: ясні кольори в обс­таві кімна­ти ста­ли ще ясніші й різкіші. І та обс­та­ва, блис­ку­ча й різка, чу­до­во прис­та­ва­ла до тем­них півден­них блис­ку­чих очей, до чор­них брів в мо­ло­дих паннів. Од­на біля­ва Са­ня між пан­на­ми бу­ла не­на­че біла лелія між чер­во­ни­ми тро­ян­да­ми. Мо­лоді то­ва­риш­ки Му­раш­ко­вої схо­ди­лись час­тенько в домі ста­рої Зої, щоб чи­тать в гурті нові на­укові книж­ки. Тут во­ни на волі пе­ре­чи­ту­ва­ли усякі нові книж­ки, й на­укові, й конт­ра­бандні, обмірко­ву­ва­ли пе­ре­чи­та­не, зма­га­лись за прин­ци­пи, скла­да­ли й ви­роб­лю­ва­ли собі вольні пе­ресвідчен­ня, за очи­ма своїх кон­сер­ва­тив­них батьків, за очи­ма ще кон­сер­ва­тивніших і су­во­рих ма­терів. Вольна роз­мо­ва, вольні дум­ки, жар­ти на волі, а то й ве­селі співи час­то ли­ли­ся тут, як вольний вес­ня­ний шум­ли­вий потік ллється в зе­ле­них бе­ре­гах. Усі мо­лоді пан­ни бу­ли або ук­раїнки, або бу­ли з міша­них по національності сімей. Між ни­ми не бу­ло ні од­ної мол­да­ван­ки. Мол­да­ван­ки одійшли в свій арис­ток­ра­тич­но-національний гурт: гур­ток Сані та Му­раш­ко­вої був не національний, а кос­мо­політич­ний.

- Чи ви знаєте, яку неп­риємну звістку я вам ска­жу: батько мій не згод­жується пус­ка­ти ме­не в універ­си­тет, - ска­за­ла Са­ня.

- Не мо­же бу­ти! - про­мо­ви­ла На­деж­да Му­раш­ко­ва. - Чуд­но мені. Твій батько лю­ди­на роз­суд­ли­ва, просвіче­на, лю­бить те­бе.

- От че­рез те він і не хо­че пус­ка­ти ме­не, що ме­не лю­бить, - ска­за­ла Са­ня, - але я та­ки пос­тав­лю на своєму. Я ба­жаю ви­щої просвіти й її та­ки до­бу­ду! Ми мо­же­мо до­бу­ти своїх прав, прав жен­щи­ни, тільки че­рез ви­щу просвіту.

- Просись у батька й їдь з на­ми в універ­си­тет, - обізва­лись дві сест­ри Махнівські, - ми без те­бе не поїде­мо.

- Поїду, хоч му­шу пос­ва­ри­тись з батьком. Що я раз за­ду­ма­ла, те по­вин­но ста­тись, - ска­за­ла Са­ня й вда­ри­ла ле­генько ру­кою по столі. - Я прис­вя­ти­ла се­бе пе­да­гогії, й пе­да­гогії, пе­редніше за все, для жен­щин, щоб вив­ча­ти й до­вес­ти до ви­що­го роз­вит­ку на­ших при­ни­же­них сес­тер.

- Тільки з ви­щою просвітою ми ста­не­мо вольні, ма­ти­ме­мо пра­во жи­ти са­мостійно, знай­ти будлі-яку служ­бу і… потім ви­хо­ди­ти заміж по лю­бові або й зовсім не ви­хо­ди­ти, як ко­му бу­де упо­добніше. А то знаєте, як бу­ває на світі: пан­ни ча­сом йдуть заміж не по лю­бові… - обізва­лась На­дя Му­раш­ко­ва.

- Куди там по лю­бові! - ска­за­ла Са­ня. - Хто ви­хо­дить заміж по сер­цю? Йдуть заміж так, як па­ничі зай­ма­ють уря­дові місця. Яка ж там лю­бов! Вий­ди отак заміж та й ра­юй: літай в ефірі не­бес­но­му, по­зи­рай на якусь чор­ну бо­ро­ду та ню­хай не­бес­ний фіміам ци­гар­но­го ди­му. Ото рай! ото щас­тя!

- Або ми­луй та цілуй якусь глад­ку товс­ту мор­ду, що й гля­ну­ти гид­ко, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва. - Це теж світлий рай!

- Жарти жар­та­ми, а вчо­ра ма­чу­ха ду­же ме­не роз­сер­ди­ла. Ви­рек­ла та­ку гад­ку: ко­ли пан­на йде в універ­си­тет, то це все од­но, що во­на йде в сол­да­ти. Аж до сліз ме­не до­ве­ла.

- Твоя ма­чу­ха й де­які панії див­ляться на жіно­чу ви­щу просвіту як на якісь нові модні сукні та ка­пе­люші нез­ви­чай­но­го фа­со­ну, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

- Ти, На­дю, ба­чи­ла, який ка­пе­люш ви­пи­са­ла собі а Па­ри­жа, ма­дам…

Саня ог­ля­ну­лась і спи­ни­лась. В кімна­ту ввійшла най­мич­ка.

- Мадам «Лю­лю»… - ска­за­ла Са­ня наз­до­гад…

- Бачила, ба­чи­ла, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва. - В неї гро­шей си­ла, то й дуріє.

- А ма­дам «Су­су» оце пус­ти­лась в лібе­ралізм: по­пи­ває не вин­це, а та­ки горілоч­ку… з мо­ло­ди­ми гу­са­ра­ми… Це во­на так чуд­но ро­зуміє лібе­ралізм, - ска­за­ла Са­ня.

- А ма­дам «Му­му»! - ска­за­ла Му­раш­ко­ва, вко­ро­чу­ючи прізви­ща й пог­ля­да­ючи на двері, ку­ди вий­шла най­мич­ка, - ви­пи­са­ла оце не­дав­но для гос­тин­ної ту мебіль, що бу­ла в Па­рижі на вис­таві; за