Нечуй-Левицький - Причепа, Нечуй-Левицький

вчо­ра див­люсь, - на пле­чах чис­то по­роз­ла­зи­лось шит­во. Я до по­паді - по­ка­зую та лаю крав­ця. А во­на мені як од­ру­ба­ла, та ще й при доч­ках: «Не кра­вець-бо ви­нен! сам роз­ла­зиш­ся, то й оде­жа му­сить розлізтись, - не залізна ж!» Я по­ки­нув ря­су та мерщій з ха­ти! Ха, ха, ха! А тут, не тобі ка­жу­чи, рос­туть доч­ки так швид­ко, на­че на дріжчах! У дру­гих доч­ки і в двад­цять років хо­дять в ку­ценьких сук­нях, а в ме­не, оце ми­не дочці три­над­цять, так її хоч за­раз заміж да­вай. Од­на од­ну до­га­няє! Не знаю, що й ро­би­ти на світі. Бо­гос­ло­ви зна­ють, що в ме­не не гурт-то гро­шей, об­ми­на­ють мою ха­ту або приїдуть об'їдять, обіп'ють, по­ню­ха­ють та й поїдуть. А мої доч­ки си­дять, хоч і гарні, враг їх не взяв! Ви­да­ва­ти­му, хто пер­ший тра­питься: хоч би й за дяків! А де ж я їх подіваю. До стар­ших до­чок вже й бо­гос­ло­ви не прис­ва­ту­ються, - ка­жуть, що старі. А їм всього вісімнад­ця­тий та дев'ятнад­ця­тий рік!

- Чого це ти, о. Хве­дор, взяв­ся на своїх до­чок? Во­ни ж дур­но не їдять в те­бе хліба, - во­ни ко­ло всього, а твоя ма­туш­ка тільки по­ряд­кує.

- Отак пак! Ба, ще б посіда­ли та ру­ки поз­гор­та­ли! Во­ни, бач, і ро­би­ли б, що тільки б плу­та­ли на п'яльцях якесь своє дран­тя. А я їх тур­лю до пе­карні! Робіть, ка­жу, діти, самі на се­бе, - на вас слуг не нас­та­чиш. Не­хай по­ра­ються і ко­ло печі, і в хаті, і на ого­роді; не­хай хліб пе­чуть, обіда­ти ва­рять у жни­ва, пря­дуть. Тільки не по­си­лаю з со­роч­ка­ми на річку та на по­ле.

О. Хве­дор знов по­на­ли­вав горілки в чар­ки.

- Будьмо здо­рові! - про­мо­вив він, ви­пив і за­ку­сив ва­рен­ням. - Про­шу по­кор­но, о. Мой­сей.

- Ой бо­юсь, бо­юсь! Ли­хо мені з цією горілкою! Хтось лу­ка­вий ви­га­дав її на моє ли­хо! Не дов­го жи­вотіти мені че­рез неї.

- Пий-бо! чо­го ти? До­ма собі бу­деш пісню­ка­ти, а в гос­тях «розрішеніє на вся: ви­на і єлея».

- Воно й справді, що я оце в гос­тях! Не пи­ти­му вже до­ма, - про­мо­вив о. Мой­сей, а сам ско­са привітно пог­ля­дав на яс­ну, блис­ку­чу, як зо­ря, чар­ку нас­той­ки.

Випили знов по чарці. О. Мой­сей дов­го сма­ку­вав, обс­мок­ту­ючи свої си­ню­ваті гу­би. - Гри­маєш ти, о. Хве­дор, на дітей. А в ме­не ж то, в ме­не швид­ко не бу­де ди­ти­ни, ані щас­тя, ні ха­ти­ни, як співа­ють у пісні. Чи во­но по­роб­ле­но, чи во­но нас­ла­но? Надісь, кимсь, нас­ла­но… Ка­жуть, що моя ха­та зак­ла­де­на май­ст­ра­ми на ди­тя­чу смерть… І в ста­ро­го ба­тюш­ки мер­ли діти. Я вже й во­ду свя­тив, вдру­ге свя­тив усі кімна­ти, вже й пи­тав між ста­ри­ми людьми…

О. Мой­сей зігнув шию кар­люч­кою, а го­ло­ва звис­ла на гру­ди.

- Бог зна, чо­го ти жу­риш­ся, о. Мой­сей! - ка­же о. Хве­дор. - І хо­четься тобі то­го кло­по­ту? Я й не ра­дий, а діти ро­дяться, ро­дяться та й ще ро­дяться, і не знаю, ко­ли то­му кінець бу­де!

О. Хве­дор за­ре­го­тав­ся, аж за­ту­потів но­га­ми, аж поміст зад­вигтів.

- По цій мові - будьмо здо­рові! - про­мо­вив він, на­ли­ва­ючи по чарці.

- По цій мові мож­на й мені, - до­дав о. Мой­сей.

- Та пий-бо од­ра­зу, не сма­куй! - при­ка­зав о. Хве­дор, ре­го­чу­чись дрібно. - І чар­ки біси-батька-зна-які по­роб­ле­но! Вип'єш, на­че му­ху про­ковт­неш!

О. Мой­сей не спе­ре­чавсь, ковт­нув хильцем і тільки втя­гу­вав, по своєму зви­чаю, обидві губі в рот.

- Казав я тобі, о. Мой­сей, що ви­дам до­чок за то­го. хто пер­ший тра­питься, чи він бу­де дяк, чи му­жик, чи ци­ган. Од­же ж, я так швид­ко і зроб­лю. Вна­див­ся оце до моїх до­чок який­сь ля­шок, - хо­дить та й хо­дить, тро­хи не щод­ня. Доч­ки й раді, бо, відо­мо, вже дівча­та на порі, ре­го­чуть та жар­ту­ють з ним. А ля­шок з се­бе ду­же не по­га­ний, ве­се­лий, то­чить ба­лянд­ра­си моїм доч­кам. Тільки чин на йо­му біси-батька-зна-який! Він яко­гось па­на підпи­са­ря підпи­сар, чи що! Фамілія йо­го - Се­ре­динський. Приїха­ло во­но сю­ди на еко­номію не­дав­но, та­ке мир­ша­ве, за­худ­же­не, об­шар­па­не, обстрьопа­не, ми­зер­не, замліле! і на­зи­ває се­бе шлях­ти­чем. Пе­редніше ко­лись бу­ло ме­не об­ми­нає, знать, со­ро­миться сво­го дран­тя, а як об­ла­тав­ся, об­шив­ся, став на пан­ка схо­жий, тоді по­чав до ме­не підсту­па­ти, та все сміливіше, та все сміливіше. Потім див­люсь, - вже і вти­ривсь у мою ха­ту! А з доч­ка­ми ку­ди тобі! на­че зріс у панських бу­дин­ках. І те­пер хо­дить тро­хи не щод­ня. Мені вже і на­до­ку­чає, бо тре­ба з ним панька­тись, ко­ли впус­тив до своєї гос­по­ди. Будьмо здо­рові!

Випили й за­ку­си­ли. О. Хве­дор пе­ре­хи­лив по­рож­ню пляш­ку над чар­кою.

- Чи це ми вже й ви­хи­ли­ли пов­ний гра­фин? Чи не тим, що ти, о. Мой­сей, маєш якусь при­рож­ден­ну на­хильність до ча­роч­ки?.. Ха, ха, ха!

- Як ви­пи­ли, то гос­по­дар ще при­не­се, - од­ка­зав о. Мой­сей.

О. Хве­дор ски­нув чо­бо­ти, підгор­нув по­ли, взяв гра­фин і, ти­хе­сенько зак­ра­да­ючись, як кіт до миші, пішов у дру­гу тем­ну кімна­ту то­чи­ти горілку з ба­рильця. Се­ред тиші ночі чу­ти бу­ло ду­же ви­раз­но, як горілка сти­ха булькотіла з ба­рильця, вли­ва­ючись у пляш­ку і ше­лес­тя­чи по бо­ках скла.

Коли це - щось за­во­ру­ши­лось і за­го­моніло в другій темній кімнатці. В од­чи­нені двері, мов той хе­ру­вим з не­бес, ви­летів о. Хве­дор. Од швид­кої хо­ди він аж ви­хав по­ла­ми на повітрі, а во­лос­ся на го­лові нас­тов­бур­чи­лось вго­ру, ніби лег­кий пух. В ру­ках у йо­го був пре­ве­ли­кий бу­тиль доб­рої горілки.

- Ох мені ли­хо! - про­мо­вив о. Хве­дор, ози­ра­ючись на темні двері, ніби звідтіль за ним гнав­ся до­мо­вик. - Пев­но, оце моя ма­туш­ка по­чу­ла, що я горілку то­чу, та так наг­на­ла, що й на­си­лу втік. Ко­ли б лиш не прибігла та не од­ня­ла бут­ля.

О. Хве­дор пос­та­вив бут­ля під стіл, але, прис­лу­хав­шись, що знов все пос­ну­ло й за­па­ну­ва­ла ти­ша в по­ко­ях, не­за­ба­ром ви­тяг і пос­та­вив на столі.

- Будьмо здо­рові! По­мер­шим чар­ка, а нам горілка, - про­мо­вив о. Хве­дор.

Випили й за­ку­си­ли.

- Смієшся ти з ме­не, - ка­же о. Мой­сей, - що моя Марія Іва­нов­на за­бо­ро­няє мені пи­ти, а сам, ба­чу, не згірше боїшся своєї жінки…

- Ет, о. Мой­сей! Все то твої док­то­ри наш­ко­ди­ли: наб­ре­ха­ли моїй по­паді, ніби мені горілка шко­дить че­рез те, що в ме­не шия ду­же ко­рот­ка. Бач! Вір дур­ням! І дов­га шия - не пий, і ко­рот­ка шия - не пий. Стра­ха­ють ме­не па­ралічем. Один то­му час! І пи­ти - вмер­ти, і не пи­ти - вмер­ти! Луч­че ж