Нечуй-Левицький - Семен Палій герой українського народа, Нечуй-Левицький

про­му­чився там Се­мен Палій за своє на­ро­до­любст­во цілих пять років. До­пер­ва ко­ли Ма­зе­па, відсту­пив­ши від ца­ря, став в купі зі Шве­да­ми Моск­ву во­юва­ти, за­га­дав цар відкли­ка­ти Палія, що­би тим приєдна­ти собі ук­раїнський нарід та й прид­ба­ти са­мо­го Палія до по­мо­чі про­ти неп­ри­яте­ля.

От і явився до ца­ря Се­мен та­кий ста­рий та об­рос­лий, бо­ро­да по по­яс, а ізму­че­ний в ка­торзі - Бо­же! Цар з ним поз­до­ров­кавсь, тай став про­си­ти про­ще­ня. Ка­же: «Прос­ти ме­не, Палію! Я те­бе оби­див». - «Бог те­бе, ца­рю прос­тить, а я про­щаю».

«Ну Палію Се­ме­не», ка­же цар, «чо­го ти те­пер від ме­не хо­чеш? Чи ве­ли­ко­го панст­ва, чи зо­ло­та, чи що?» А він ка­же: «Що-ж, ца­рю? Я бу­ду про­си­ти - од­ну річ по­да­руй мені!» - Що та­ке? Ка­жи!» - «Не плюндруй, ка­же, Ук­раїни». «Ну, ка­же цар, для те­бе да­рую!»

Але цар, як зви­чай­но, не дот­ри­мав сло­ва. Вправді по війні Палій виб­рався у Хвастів, кінча­ти роз­по­ча­те діло, але швид­ко він по­ба­чив, що цар по­тай­ки ла­диться відсту­пи­ти пра­во­бе­реж­ну Ук­раїну раз на все Польщі. Суп­ро­ти то­го Палій став по­ро­зуміва­тися з Ту­реч­чи­ною, але й тут не ве­лося і се­ред гірких роз­ча­ру­вань за­ду­мав ста­рець «ли­хом не­до­битий» пе­ре­бу­ти послідні хвилі жи­тя в Ме­жи­горськім мо­нас­ти­рі ко­ло Києва.

Се бу­ло зви­чаєм у За­по­рожців, що не ­один ли­цар, всла­вив­шися у ге­рой­ських бор­бах з тур­ка­ми-бісур­ме­на­ми та з шля­хотською Польщею, всту­пав на старі літа у мо­нас­тир спа­са­ти ду­шу. Ме­жи­горський мо­нас­тир пов­ний був та­ких ко­заків-ченців. Та­кий си­вий ко­зар­лю­га, про­ща­ючись зі світом, про­щався та­кож зі слав­ним Січо­вим то­ва­рист­вом, бен­ке­ту­вав у посліднє з брат­чи­ка­ми-ко­за­ка­ми, та во­ни йо­го від так відво­зи­ли під бра­му мо­нас­ти­ря.

Подібно і про Палія співає Та­рас Шев­чен­ко в гарній по­емі «Чер­нець». У Києві на по­долі по­су­вається ву­ли­ця­ми гро­мад­ний похід. Му­зи­ка грає, ко­зацт­во ви­танцьовує, а на пе­реді Се­мен Палій у чер­во­них шта­нах ок­са­мит­них мат­нею ме­те, гу­ляє, аж встає ку­ря­ва, та ще приспівує на­че мо­ло­дий ко­зак. І так:

«Аж до Ме­жи­горсько­го Спа­са

Протанцював си­вий,

А за ним і то­ва­рист­во

І весь свя­тий Київ.

Дотанцював аж до бра­ми,

Крикнув: «Пугу,пугу!…

Привітайте святі ченці

Товариша з Лу­гу!»

Свята бра­ма од­чи­ни­лась, -

Козака впус­ти­ли:

І знов бра­ма за­чи­ни­лась,

На вік за­чи­ни­лась

Ко­за­кові».

В мо­нас­тирі Се­мен Палій не дов­го ще про­жи­вав, не дов­го зга­ду­вав мо­лоді літа та мо­лився за Ук­раїну. Ро­ку 1710 розс­тався з життям най­ліпший мо­же та най­щиріший про­во­дир в тик нез­ви­чай­но сум­них ча­сах ук­раїнської руїни. По­гиб чо­ловік, що мав най­кращі гад­ки і так гар­но взявся був пе­ре­во­ди­ти їх в діло; але во­ро­ги Ук­раїни ста­ли бо­ятися йо­го, а свої по­за­ви­ду­ва­ли йо­му. І всі ті темні ду­хи по­да­ли собі ру­ки і зло­ви­ли та зни­щи­ли на­род­но­го бор­ця в са­мих по­чи­нах йо­го патріотич­них, на­ро­до­люб­них зма­гань!

Полягла ко­зацька го­ло­ва, як від вітру на сте­пу тра­ва: але сла­ва не вмре, не по­ля­же.

І справді Се­мен Палій, на­род­ний ге­рой до нині жи­ве в пам'яти ук­раїнсько­го народу. На­род сла­вить йо­го та ба­нує сер­деч­но за своїм лю­бим­цем про­во­ди­рем.

«0й ти, Се­ме­не, Се­ме­не Палію,

ти прес­лав­ний ко­за­че,

за то­бою Се­ме­не Палію,

та вся Ук­раїна пла­че».

І роз­ка­зує собі нарід на Ук­раїні, що Палій і те­пер десь жи­вий, і як Гос­подь йо­му велів, міняється як місяць: старіє і мо­лодіє.