Артур Конан Дойль - Знак чотирьох, Артур Конан Дойль

думок, а дрібниці для вас не існують, хоча саме на них зазвичай ґрунтуються висновки. Ось, наприклад, мій перший висновок - ваш брат був нечупара. Якщо ви уважно оглянете годинник знизу, то побачите, що футляр не лише пом’ятий у двох місцях, а й подряпаний чимось твердим - монетами або ключами, які ваш брат носив у тій самій кишені. Не треба великого розуму, аби здогадатися, що людина, яка отак поводиться з годинником за п’ятдесят гіней, не звикла до охайності. Легко уявити собі й те, що коли вона одержала в спадок таку дорогу річ, то й сама спадщина була чимала.

Я кивнув, показуючи, що уважно його слухаю.

- В англійських ломбардах, коли беруть у заставу годинник, номер квитанції звичайно видряпують голкою зсередини його кришки. Це зручніше за будь-які паперові мітки: немає ризику, що його загублять чи підмінять. Крізь лупу я побачив на цьому годиннику не менш ніж чотири такі номери. Висновок - ваш брат частенько опинявся на мілині. Другий висновок - часом йому щастило поправити свої справи, бо інакше він не міг би викупити годинник. Нарешті, погляньте на отвір для ключа. На оці подряпини біля отвору - це сліди ключа, який не одразу встромляли куди слід. Непитущі люди таких подряпин не роблять. А в п’яниць вони завжди є. Ваш брат накручував годинник увечері і залишав своєю тремтячою рукою ці сліди. Хіба є тут щось незрозуміле?

- Так, тепер усе ясно,- відповів я.- Мені шкода, що я був несправедливим до вас. Я мусив більше довіряти вашим дивовижним здібностям. Дозвольте спитати: чи розслідуєте ви зараз якусь цікаву справу?

- Ніякої. Звідти й кокаїн. Я не можу жити без розумової праці. Який іще сенс має життя? Погляньте у вікно. Який огидний, похмурий та безнадійний цей світ! Погляньте на жовтавий туман, що клубочиться на вулицях та огортає брудні будинки. Що може бути буденнішим і прозаїчнішим? Яка користь із моїх здібностей, докторе, коли немає можливості застосувати їх? Злочин стає нудним, існування - теж нудним, у світі нічого не залишається, крім нудьги.

Я вже розтулив був вуста, щоб відповісти на цю тираду, аж тут у двері гучно постукали й до кімнати увійшла господиня, несучи на мідяній таці візитну картку.

- До вас молода леді, сер,- звернулася вона до мого друга.

- Міс Мері Морстен,- прочитав він.- Щось не пригадую цього імені. Запросіть, будь ласка, її сюди, місіс Хадсон. Не йдіть, докторе. Я хочу, щоб ви зосталися тут.

 

2. Обставини справи

 

 

Міс Морстен упевнено й спокійно увійшла до кімнати. То була білява дівчина, тендітна, струнка, в чистеньких рукавичках, убрана з якнайвишуканішим смаком. Але в її одежі були скромність і простота, що наводили на думку про не таке вже й заможне життя. На ній була темно-сіра вовняна сукня без усяких оздоб і маленький капелюшок такого самого кольору, прикрашений білою пір’їнкою збоку. Обличчя її не відзначалося витонченістю, але його вираз був такий милий, довірливий, а великі блакитні очі аж сяяли натхненням та добротою. В своєму житті я бачив жінок багатьох народів із трьох різних континентів, але ніколи ще не зустрічав обличчя, що так ясно свідчило б про шляхетність і чуйність душі. Коли вона сідала на стілець, запропонований Шерлоком Холмсом, я помітив, як тремтять її вуста і руки,- напевно, від нестримного внутрішнього хвилювання.

- Я прийшла до вас, містере Холмсе,- мовила вона,- бо ви колись допомогли моїй господині, місіс Сесіль Форестер, розплутати невеличку сімейну пригоду. Вона досі не може забути вашої ласки та розуму.

- Місіс Сесіль Форестер,- замислено повторив Холмс.- Так, пам’ятаю, я справді трохи прислужився їй. Проте та справа була дуже проста.

- Вона так не думає. Зате про мою справу ви такого не скажете. Я не можу уявити собі нічого дивнішого, незбагненнішого за те, що привело мене зараз до вас.

Холмс потер руки, і його очі заблищали. Він подався вперед у своєму кріслі; його гостре, яструбине обличчя сповнилось надзвичайної уваги.

- Розкажіть про вашу справу,- мовив він сухо, по-діловому.

Я збентежився.

- Дозвольте, я залишу вас? - спитав я, підводячись з крісла.

На мій подив, дівчина зупинила мене, піднявши руку в рукавичці.

- Якщо ваш друг зостанеться тут,- сказала вона,- він зробить мені неоціненну послугу.

Я знову сів у крісло.

- Сталося все це так,- вела далі відвідувачка.- Мій батько служив офіцером в одному індійському полку; він одіслав мене до Англії, коли я була ще дитиною. Мати моя померла, а родичів в Англії я не мала. Мене віддали до найкращого приватного пансіону в Единбурзі, і там я навчалася до сімнадцяти літ. 1878 року мій батько, що був тоді капітаном, дістав відпустку на рік і приїхав додому. Він послав мені з Лондона телеграму, що доїхав добре, зупинився в готелі «Ленгем» і з нетерпінням чекає на мене. Телеграма та, як я пам’ятаю, просто дихала батьківською любов’ю й ласкою. Прибувши до Лондона, я одразу поїхала до «Ленгема», однак там мені сказали, що капітан Морстен справді зупинився в них, але минулого вечора пішов кудись і не повернувся. Цілий день я чекала від нього вістей. Увечері за порадою управителя готелю я звернулася до поліції, й наступного дня про це повідомили в усіх газетах. Але розшуки наші були марні, і з того дня аж донині я не почула ані слова про свого нещасного батька. Він повернувся додому, щоб зажити спокійно, затишно, а натомість...

Вона піднесла руку до горла, й притлумлене ридання обірвало її слова.

- Коли це сталося? - спитав Холмс, розгортаючи записник.

- Він зник третього грудня 1878 року - майже десять років тому.

- А його речі?

- Залишилися в готелі. Там не було нічого підозрілого - одяг, книжки, багато цікавинок з Андаманських островів. Батько був офіцером тюремної варти.

- Чи мав він друзів у Лондоні?

- Я знала лише одного - майора Шолто, вони разом служили в Тридцять четвертому Бомбейському піхотному полку. Незадовго до того майор пішов у відставку й оселився в Аппер-Норвуді. Ми, звичайно, розпитали його, але він навіть не знав, що його друг-офіцер перебуває в Англії.

- Дивна пригода,- зауважив Холмс.