Марко Вовчок - Три долi, Марко Вовчок

часто любила його згадувати): "от чоловiк був!", — зiтхне важко, очi свої бистрi у землю спустить: "ох-ох! тепер його душенька в раю…"

— Дякуючи вам, сусiдонько! — озветься батько. Вона так i спахне, i тугу забуде свою за небiжчиком.

— Менi дякуючи? — вхопиться за те слово: — за що менi?

А батько їй спокiйненько та хитрово:

— А що, кажу, ви йому вимолили в бога мiсце в раю…

I завсiди, як тiльки вони вкупi, — все отак заведуться ласкавими словами одно 'дного шпигати. Тичеться iнша шпилька i така, що Пилипиха не стерпить, — угнiвавшися, пiде, високо голову свою горду несучи. Та се не на великi часи: хутко знов нас одвiдає i знов так само суперечками та уразками, а сварок справжнiх нiколи не бувало.

Була в удови дочка Маруся, наша подружниця, — теж однолiтка з нами, — i добра, i люба, не сказати яка. Була кругловиденька, ясноока, уста рум'янi, як вишня; i висока, i ставна; брови на шнурочку; а голос… було, тiльки заговорить, то здається, вже тебе пожалувала. Тиха була дiвчина, така вже тиха, що наче вона чогось смутненька. Нiколи вона так швидко рум'янцем не спахне, як от Катря наша, не скрикне так нiколи, не кинеться, не заплаче, до впаду не затанцюється, не розсердиться до сварки; не втомлена гульбощами, горем не перемучена, ясна була собi, як тихеє лiто.

Ми з Катрею дуже ту Марусю любили, i було так: аби нам годинка вiльна — бiжимо-летимо до неї, хоч удови ми й боялися трохи: Катря i та мiшалася перед удовиним поглядом. Було, як забiжиш до Марусi у робочу часину, — от, скучиш, — так слiвце яке нашвидку пер-емовити, а тебе перестрiне сама Пилипиха i стане перед тобою, немов стiна мiдяна.

— А що, голубко? Десь уже в вас по роботi?

— Та нi, я се до Марусi прибiгла на хвилиночку, забажалось одвiдати.

— Спасибi, голубко, спасибi! Нас ще господь до якого часу милує!

I такеньки вона тебе, наче й ласкою, з хати вижене, тiльки перед тобою стоячи та тобi в вiчi глядячи.

Пилипиха була мати своїй дочцi не податлива, не схильчива. Вона як ганила чоловiкiв-мисливцiв, так ще гiрше їй було хазяйку, мовляла, непутящу бачити у сiм'ї.

— Хазяйка — порадниця в хатi, — було, доводить, — а коли вона плоха, то яка буде порада? З плохих людей нема поради. Сiм'ю свого треба хазяйцi так тримати, як мак у жменi: а то розсиплеться усе, порохом пiде за вiтром.

Так вона й робила, як говорила. Дочку свою чи пошле куди, чи гуляти пустить, дочка в неї не спiзниться, не забариться. Отеє було, як наша Катря де загостює, та мати дивують — "що се донi нема?" — як тодi удова головою хитала! Хитає та й очi аж заплющить.

Нам з Катрею було життя вiльне, бо батьку нiколи було нас стерегти — чи робимо ми, гуляємо; а мати — у матерi, було, одпросимось, коли схочемо; забаримося, то вона за нас дiло наше поробить, а нас тiльки спита: "А що, чи добре гуляли?"

Було, пiд годинку добру, разом би нам iз Марусею погуляти, а Марусi — не можна…

Колотила Пилипиха у нас в хатi, а наша Катря так само в неї.

— Життя ж твоє, Марусю! — порiкувала Катря, розсердившись (от не пустить удова дочку з нами чи що там), А Маруся їй:

— А що моє життя?

— Та як ти живеш — горюєш! Анi пiти тобi, анi погуляти, анi чого забажати! Гiрш ти коришся, нiж наймичка!

— Та се тобi так, Катре, а менi, дочцi…

— Говори! Хiба я тобi вiри пiйму, що ти з своєї охоти усе на вгоду їй робиш? Вона ж така надто вже норовлива!

— Коли, правда, що й посумую; а все лучче, як я її втiшу…

— З такою втiхою я б у домовину рада. Ще дасть тебе замiж за якогось гайдамаку старого, — ось побачиш, коли не вiддасть!.. Ох, Марусечко мила! Марусечко люба! Бiдна ж твоя головонька!

— Отсе, — смiється Маруся, — ся Катря то заздалегiдь мене оплакує!

Катря вже i сама смiється.

— А так, так, — каже, — знай же мене, щиру приятельку!

— Катре, — попитала я в неї, - а як тебе батько вiддасть за того, мовляла, гайдамаку?

— Хiба ж я пiду? Я зроду не пiду!

— А як батько присилує?

— Мене? Мене присилує? — покрикнула, почервонiла по саме волосся. — Я сама батькова дочка!

— Ну вже, ну! Годi тобi! Сама на себе лиха не закликай.

— Ви усi мене тим лихом страхаєте, як вовком! Може, й є воно десь у лiсi, а може, й нема! Тепер в мене те стоїть за лихо пекуче, що менi слова промовити не вiльно при батьку: тiльки наменусь, усi моргають i кивають, що треба менi за язик вкуситися! Та колись-таки я з батеньком погомоню!

Ми того дуже боялися, розмови тiї. Вже як було мати спою Катрю вмовляє, як прохає:

— Доню моя, доню! Шануйся, голубко, шануй батька. Не врази ти його яким словом або поглядом пустим, — слухай покiрливо!

Катря матерi обiцяє вже, а скоро батько у чому їй на перешкодi стане — чи там у ярмарку не звелить купувати якої одежини, чи воза не дасть поїхати куди — вже Катря просить назад своєї обiцянки. "Я скажу татовi, мамо! Я тата ще поспитаю, мамо!.." — i вже гонить по хатi, вже розчервонiлася, розгорiлася, вже в очах сльози… Мати, було, її за руку з хати виведуть. Катря дуже матiр любила, — для матерi вже терпiла, її слухаючи.

III

Вiддавала одна Булахова родичка дочку замiж. Молода з багатої сiм'ї була, i бучне весiлля справляли.

Ми собi на те весiлля прибираємося, тройко нас вкупцi з Марусею.