Андрій Дмитрович Балабуха - Перепочинок, Андрій Дмитрович Балабуха

став лікарем-психотерапевтом. За відгуками — лікарем непоганим. Але одного прекрасного дня він змінив білий халат на чорний фрак і вийшов на сцену — новий Вольф Мессінг або Куні. Успіх мав надзвичайний, на його вечори народ валом валив. Як Баржину пощастило схилити його до участі в їхньому експерименті — досі незбагненно. Але саме те, що відкопав Яновського Баржин, — свідчить про талант Яновського, оскільки Баржин ніколи в цьому не помилявся. І все-таки… Було в ньому щось гонористе, як би це сказати… ефектне, чи що! В кіно б йому — грати Володаря світу. Але це знов про той самий ум, що у кума потім.

Самого Озола залучили до гомофеноменології майже через рік після того, як Старий дав Баржину лабораторію. Якось Баржину трапилося на очі науково-фантастичне оповідання. Автор писав про невикористані фізичні й психічні можливості людини. Ідея не нова і в науковій фантастиці обігрувалася не раз. Проте автор знайшов цікаве рішення: стрес, але стрес «пролонгований», тривалий і керований. Лонг[1] -стрес. Баржин показав оповідання Олексію Позднякову.

— А що? — сказав Олексій. — Тут щось є… Я й сам про це думав. Спробуємо?

— Спробуй. По-моєму, варто, — згодився Баржин. — Я про це зовсім не думав. Отже, ти пробуй, а ми пошукаємо цього хлопця.

— Давай, — погодився Поздняков, — але було ясно, що в голові в нього зараз тільки лонг-стрес.

Знайти Озола, як з’ясувалося, неважко. Хоч він не був членом Спілки письменників, але його адресу дали Баржину одразу. З такими людьми Баржину ще не доводилося зустрічатись. На вигляд Озолові років тридцять; він був чубатий, бородатий і вусатий. Різкий, незграбний, інколи зовсім нестерпний. І водночас Баржин готовий був закласти голову, що Озол талановитий. Страшенно талановитий!

Озол мав буйну фантазію. Сам він пояснював це дуже просто:

— У всіх у вас на очах шори освіти, спеціалізації. А от я людина проста, неосвічена. — Озол полюбляв прикидатися «простачком».— Я можу дев’ять разів попасти пальцем в небо, зате вдесяте… Тому що мене не обмежує знання всіх законів. Пам’ятаєте стару баєчку про Ейнштейна: «Десять тисяч мудреців знають, що цього зробити не можна, потім приходить дурень, який цього не знає, і саме він робить велике відкриття». Отаким дурником і треба бути! Я — дилетант. У кращому, але, на жаль, втраченому значенні цього слова. Адже що таке дилетант в предковічному розумінні? Протилежність фахівцеві. Фахівець добре петрає в своїй галузі і трішечки в інших. А дилетант, не маючи спеціальних знань у жодній галузі, має уявлення про все…

Баржина це не переконало. Але йому було завжди цікаво з Озолом.

Озол загорівся ідеєю, написав оповідання про людину, яка має всі відомі нині унікальні здібності: рахує, як Шакунтала Деві та Уїльям Клайн; читає по 80000 знаків за хвилину, як Марія-Тереза Калдерон; живе без сну, як Іштван Кайош; пам’ятає все, як Вано Лоїдзе.

Оповідання довго не друкували, та нарешті воно побачило світ. І якщо для читачів це був просто ще один фантастичний твір, то для всієї баржинської лабораторії воно стало програмою. Це була їхня мрія, їхній план, матеріалізований фантазією і талантом Озола.

Другим прийшов Олексій Поздняков, шкільний приятель Баржина, керівник теоретичної групи лабораторії. Мовчки ткнув у вазу гвоздики, потім підійшов до Баржина, струсонув за плечі:

— Ну, шеф, урочисті дарунки пізніше. Поки що нам не сорок, а лише тридцять дев’ять, з чим і маю честь вітати! І знаєш, давай сьогодні ні про що не думати!

— Гаразд, — промимрив Баржин, знаючи, що ні він, ні Олекса при всьому бажанні не зможуть «ні про що не думати». — І давай-но, брате, допоможи мені накрити стіл, бо Озол сваритиметься.

— Авжеж, — подав з кухні голос Озол. — Ще й як! Коли хочеш врятувати шефа, Олексо, — приймай командування на себе. Він у нас сьогодні не здатний до дій.

— Уїдлива ти людина, — фиркнув Олекса, — фан-тас-тич-на.

— Кави не дам, — пригрозив Озол.

— Та йдемо вже, — заволав Поздняков.

Хоч би що робив Олекса, все в нього виходило напрочуд доладно. Дивлячись, як він сервірує стіл, Баржин не міг втриматися від легкої заздрості.

Онук відомого композитора, Олекса мав абсолютний слух і непоганий баритон. Але він пішов у медичний, а закінчивши, поїхав у Калінінград, де став суворим лікарем на ВМРТ.[2] Він був блискучим хірургом і взагалі універсалом.

Колись вони з Баржиним вчилися в одному класі. І зустрілися знову через десять років — Олекса приїхав поступати в інститут точної механіки і оптики на факультет медичної кібернетики.

— Розумієш, Борисе, — сказав він тоді Баржину, — як хірург я не зможу зробити й кроку вперед без медкібернетики. Тяжко без неї. Фахівців ще мало, у мене ж є деякі привілеї, адже я практик.

Баржин одразу вирішив, що Олекса буде в лабораторії. Буде, якою завгодно ціною. А Баржин умів добиватися свого. Не помилився він і на цей раз. Принаймні більша частина теоретичних розробок лонг-стресу — безперечна заслуга Позднякова.

Олекса вже майже закінчив сервірувати, як прийшов Гіго Чехашвілі, а через дві хвилини — Зоя. Коли ж пролунав ще один дзвінок і на поріг ступив Перегуд, Баржин не витримав і сказав, дивлячись йому просто у вічі:

— Заходили б гуртом! Все одно ж ненатурально виходить…

Перегуд усміхнувся й гукнув позад себе:

— Ану, давай сюди, хлопці й дівчата! Шеф запрошує!

Баржин зареготав, уперше за цей вечір.

І через півгодини квартиру було не впізнати. Олекса з Озолом зробили з його стола ну справжню тобі скатерку-самобранку. Зоя із Зиміним — і коли вони встигли? — примудрилися протягти через усю кімнату нитки й почіпляти на них всяку всячину: серпантин, якісь папірці з закликами, картинки; на стіні перед столом прикололи аркуш ватману, на якому Перегуд під Бідструпа зобразив життя і творчість Б.В.Баржина від «дня народження до цієї урочистої миті»; на дивані купою лежали подарунки — номер