Людмила Петрівна Іванцова - Нічний потяг

того, що це можливо, більш того – нормально, і є тому чимало прикладів, суспільство це прийняло як один з видів нормального співіснування…

Одного дня він несподівано повідомив мені, що купив двокімнатну квартиру біля метро, в ній закінчується ремонт і невдовзі він планує туди перебратися. Без мене. Це, мовляв, «нічого не означає», ми, як і раніше, залишаємося родиною, він нас любить і все для нас робить, але так буде краще. Він зможе проводити там частину робочого часу, користуватися однією з кімнат як робочим кабінетом, що у нас вдома неможливо, також в тій квартирі він зможе інколи робити прийоми зарубіжних колег, і це буде економічно набагато вигідніше, ніж водити їх по ресторанах і оплачувати їм готелі… Говорив дуже багато переконливих речей, наводив приклади і надавав докази, а я сиділа на дивані, склавши на колінах руки, дивилася на нього круглими очима і, мабуть, роззявивши рота…

Справа в тому, що попервах я дійсно вірила в усе те, що він мені говорив. Все було логічно, аргументовано, мотивовано, але… Але незрозуміло, як саме житимемо далі ми з донькою. Вона буде їздити до тата в гості, ніби ми розлучені? Тато буде приїздити до нас, немов нічого не сталося? Підкидати нам грошей та «харчовий пайок»? І що сказати батькам? А як буду жити я, дружина, що проживає окремо? Він телефонуватиме мені з питанням, чи не маю бажання сьогодні зайнятися сексом, і коли так, то приїздитиме ввечері на годинку-другу, а потім їхатиме до себе?!

Але тоді я навіть не наважилася поставити всі ці питання. Він аж втомився, півгодини упевнено розповідаючи мені про переваги нового способу життя, який уже обрав і облаштував для себе, не спитавши мене. Мою волю ніби паралізувало, я перестала його чути. Усе зайшло надто далеко. Зрештою, він назвав суму грошей, яку даватиме нам щомісяця на витрати, щоб ми ні в чому не терпіли нестачі.

Жінка порилася в сумочці, дістала люстерко, зазирнула в нього, облизала губи, поправила пасмо волосся. Я помітила, що пальці її тремтіли.

– І ви згодилися? – прошепотіла я, намагаючись уявити себе на її місці.

– А мене ніхто й не питав. Навіть не посварилися. Ми – інтелігентні люди. А я в якусь пору свого життя просто втратила ініціативу, випустила кермо зі своїх рук. Вірніше, передала його чоловікові. Я навіть не наважилася спитати, чи не є причиною цього рішення інша жінка. Моя підсвідомість не підсунула тоді мені навіть такої здогадки! Я, мабуть, воліла думати, що все саме так і є, як він говорить…

Власне, «іншої жінки» і не було. Було багато різних жінок, адже новий статус, чималі гроші та можливості на тлі сьогодні вже всім відомої «кризи середнього віку» просто знесли йому дах. Людина, яка виривається «з грязі в князі» нерідко обламується на випробуванні грошима… Вони думають, що все можна купити… – зітхнула вона. – Але мене це підкосило. Я ще якийсь час вірила в усі ці байки, жила з донькою удвох, отримувала від чоловіка щомісячну дотацію, але дівчата в магазині все частіше кидали на мене двозначні погляди, перешіптувались за моєю спиною, донька, погостювавши у тата, повідомила, що ліжко в нього «два на два» і квартира суперськи затишна, зовсім не схожа на робочий кабінет… Я почала нервуватися і одного разу ввечері після роботи взяла таксі і поїхала за адресою того помешкання, куди він мене нібито запрошував, але так і не привів подивитися «ще одну нашу квартиру»…

За дверима було чутно музику і сміх, вікна світилися, але мене туди не впустили. Мене тупо не впустили в квартиру! – вдарила вона долонею по столику. – А мій дзвінок на мобільний було просто проігноровано. Ось тоді я вперше напилася. В якомусь ресторані, що трапився мені по дорозі, коли я осіннього вечора брела містом, не знаючи, що робити і як жити далі. Таксі привезло мене додому, а водій допоміг дійти до дверей. Мені не було соромно перед донькою, яка впустила мене в квартиру і щось говорила зі сльозами на очах… У чотирнадцять років вона вже цілком могла відрізнити п’яну від хворої, тож виправдовуватися не було ні сил, ні сенсу. Мені було до всього байдуже. Я скинула взуття і плащ, дійшла, тримаючись за стіну, до нашого подружнього ліжка і впала на нього без сил. Ліжко хиталося піді мною, а мені здавалося, що хитається увесь звичний і дорогий мені світ, і я не знаю, як жити далі…

Вранці донька зібралась і пішла до школи сама. Я не могла піднятися. Не буду описувати вам всі «чудесні» симптоми, скажу тільки, що зі мною це було вперше. На роботу я фізично не могла вийти і подзвонила, що захворіла. Так я пролежала вдома два дні, донька зі мною не розмовляла, чоловік не телефонував. З роботи не турбували. На вечір другого дня приїхала мама і намагалася втішати та напучувати, але не дуже помогло… Мозок мій, немов у гарячці, прокручував то монологи чоловіка про «подружню пару, що мешкає окремо», то вихоплював з недавнього минулого «дзвіночки», які мудра жінка мусила б розпізнати і не допустити, щоб справа зайшла настільки далеко, сон до мене не йшов… Я вийшла на кухню, дістала з бару колись відкриту чоловіком пляшку «Хеннесі» і знову скількись випила, заїдаючи ковбасою та маринованими помідорами. Мене зморив сон, і останнім, що я пам’ятаю, була думка: «Навіщо так жити?!» Але сил думати далі не було, і я проспала до завтра. Донька знову пішла до школи сама, а я все ж таки в обід дісталася до роботи, адже цього дня мала прийти машина з Німеччини із замовленнями клієнтів.

Серед людей мені ставало легше, я відволікалася. Але вдома в мене опускалися руки, не мала сил нічого робити, приходила, кидала до рота пару кружалець ковбаси чи якихось консервів, з’їдала шматок хліба з маслом, пила чай, намагаючись утриматися від свого антидепресанту, але зрештою знову пила коньяк чи ще щось із залишків чоловікового бару, просто щоб заснути… Їсти не варила, квартиру запустила – просто не мала на це сил. Але найсумнішим було те, що стосунки з донькою теж тріщали по всіх швах… Вона сердилася на мене, хоч і жаліла, намагалася зрозуміти… Плакала, кричала, що це «не метод», а я доводила, що не п’яниця, бо ж працюю, відповідаю за людей і товар, але вдома не можу не думати про все це, не можу заснути, ось тому і…

Наступного разу я