Редьярд Джозеф Кіплінг - Мауглі

погляду Матері. До того ж він добре розумів, що всі переваги у Вовчиці, якщо вона надумає розпочати смертельний бій. Тому тигр поквапився витягти свою морду з отвору печери; відійшовши від входу, він прогарчав:

— Кожен пес вишкірюється у своїй будці. Ми ще побачимо, що скаже Зграя про людське дитинча. Хлопчик мій, і він таки потрапить до мене в пащу. Запам’ятайте це, товстохвості злодії!

ІІІ

Мати Вовчиця, важко дихаючи від обурення, опустилася біля своїх дітей, а Батько Вовк промовив спокійно і серйозно:

— Шер-Хан цього разу сказав правду: дитинча доведеться показати Зграї. Чи думаєш ти, Мати, залишити його в себе?

— Авжеж, — відповіла Вовчиця. — Він прийшов до нас уночі, один, голодний; він не злякався нас! Поглянь, ось він відсунув убік одного з моїх дітей. А цей кульгавий різник хотів його з’їсти й накивати п’ятами назад до Вайнганги. Тоді нам довелося б розплачуватися за це, коли мешканці сіл, аби помститися, вигнали б нас із наших місць! Ти ще запитуєш, чи залишу я його в себе! Звісно, залишу. Ану, лежи тихо, маленьке жабеня! Хай так і буде, я назву тебе Мауглі — Жабкою; прийде час, і ти, Мауглі, будеш полювати на Шер-Хана, як він полював на тебе.

— А що скаже наша Зграя? — промовив Батько Вовк.

Закон Джунглів говорить досить однозначно, що кожен дорослий вовк, коли він знаходить подругу, може залишити зграю, до якої належав. Але коли його діти підростуть і почнуть бігати, він повинен показати їх на Раді Зграї, щоб інші вовки могли побачити й визнати їх. Така Рада збирається зазвичай раз на місяць вночі. Після таких оглядин молоді вовченята можуть вільно бігати, де їм заманеться. А до того часу, доки вовченятко не може самостійно зловити свою першу здобич, немає ніякого виправдання для вовка, який уб’є такого підлітка. Покарання одне — смерть, якщо тільки знайдуть убивцю. Інакше не може бути.

Батько Вовк дочекався того часу, коли його діти почали потроху бігати, і однієї ночі повів їх на Раду Зграї разом з Мауглі та Вовчицею. Зграя збиралася в місцевості, яка була відома під назвою Скеля Ради. Це було узвишшя, вкрите скелями й валунами, де вільно могла розміститися сотня вовків. Акела, великий сірий вовк-одинак, який став ватажком завдяки своїй силі й спритності, лежав на своєму камені, витягнувшись на всю довжину. Нижче розмістилися близько сорока вовків, різних на зріст і різної масті — від сивих ветеранів (кожен з яких міг би легко звалити на спину оленя), до молодих, укритих чорною шерстю триліток, що вважали себе майже дорослими. Вовк-одинак був ватажком Зграї вже кілька років. Молодим він двічі потрапляв у пастку; якось його сильно побили й покинули, вважаючи, що він мертвий. Отож йому краще за всіх у Зграї були відомі звичаї людей. Молоді вовченята, яких привели на оглядини, стояли посеред кола, біля своїх батьків та матерів. Інколи до них підходив то один, то інший вовк, приглядався, обнюхував і повертався на місце. Скрізь панувала тиша, бо вовки, що підходили, робили це зовсім безшумно. Інколи мати підштовхувала когось зі своїх дітей туди, де яскравіше сяяв місяць, подалі від себе, щоб дорослі вовки могли краще його роздивитися. Серед урочистої тиші час від часу лунав голос вовка-одинака, ватажка Зграї:

— Ви знаєте закон, Вовки! Ви знаєте закон! Розглядайте добре, Вовки!

А матері, стурбовані долею своїх дітей, лише бурмотіли:

— Розглядайте добре, Вовки, дивіться уважніше!

От настала й черга Мауглі. Спина Матері вся напружилася, коли Батько Вовк виштовхнув хлопчика на місячне сяйво. Дитина всілася й почала безтурботно гратися камінчиками, що сяяли у місячному світлі.

Акела, як і раніше, лежав на своїй скелі, поклавши морду між лапами, не дивлячись ні на кого, і лише протяжливо виводив:

— Ви знаєте закон! Дивіться добре!

Раптом із-за каміння, що слугувало огорожею місця Ради, почувся приглушений рев — і всі впізнали голос Шер-Хана:

— Це людське дитинча належить мені! Яке діло Вільному Племені Вовків до людського роду?

Акела ледь повів вухами, почувши голос Шер-Хана; він, як і раніше, виводив своє протяжне:

— Дивіться добре, Вовки! Ви знаєте закон! Вільному Племені нема чого слухати наказів тих, хто не належить до племені! Розглядайте добре, Вовки!

Тоді із задніх рядів почулося гарчання багатьох голосів, і один з молодих вовків, якому йшов четвертий рік, вистрибнув з-за спини Шер-Хана на середину й зупинився навпроти Акели:

— Але яке діло Вільному Племені до людського дитинчати? Закон Джунглів чітко говорить: якщо почнеться суперечка відносно того, прийняти чи не прийняти малюка до Зграї, то за нього повинні виступити хоча б двоє присутніх, крім батька й матері.

Раптом серед тиші пролунав голос, чужий для Зграї, голос, що належав єдиному мешканцю Джунглів, якому дозволялося говорити на Раді. Це був Балу, неповороткий бурий ведмідь, який навчав молодих вовченят Закону Джунглів. Добродушному Балу дозволялося ходити скрізь, де той хоче, бо він харчується лише горіхами, корінням і медом диких бджіл. Голос цього ведмедя і пролунав на захист хлопчика.

— Чую одне й теж: людське дитинча, людське дитинча! Яка шкода нам від нього? Я не майстер говорити, але я кажу правду. Хай він буде у Зграї разом з іншими. Я сам учитиму його.

— Потрібен ще другий голос за людське дитинча, — сказав тоді Акела. — Бачу, вчитель наших дітей виступив на його захист. Хто ще, крім Балу, скаже слово за нього?

Тоді в середину кола, утвореного вовчими фігурами, безшумно прослизнула довга чорна тінь. Це була пантера Багіра — чорна, як вугілля, але з помітним плямистим вилиском, характерним для всього її роду. Кожен мешканець Джунглів знав Багіру, але ніхто не мав бажання зустрічатися з нею на шляху. Багіра була такою ж хитрою, як Табакі, сильною, як буйвіл, і безстрашною, як поранений слон.