Юстейн Гордер - У дзеркалі, у загадці

— А може, нам стає сумно, дивлячись на красу, бо знаємо, що вона не вічна. Або сміємося з потворного, бо знаємо, що це тільки витівка.

Сесілія не зводила з бабусі очей. Її бабуся — наймудріша людина на світі.

— Тобі уже час йти до інших клоунів, — мовила мала.

Бабуся поправила подушку і погладила Сесілію по щоці.

— Я рада, що ти приєднаєшся до нас. А тепер ми повечеряємо…

Коли бабуся була уже на сходах, Сесілія намацала під ліжком ручку й китайський записник Найперше вона записала:

Я уже давно не стою на чужому узбережжі Егейського моря. А хвилі й далі продовжують битися об берег, перекочуючи рінь. І так цілу вічність.

Вона швидко прочитала написане і продовжила:

Ми плачемо, коли нам сумно. Та часом ронимо сльозу, вражені красою. З потішного або потворного сміємося. Можливо, нам стає сумно, дивлячись на красу, бо знаємо, що вона не вічна. А інколи сміємося з потворного, розуміючи, що це тільки витівка.

Клоуни потішні, хоча й жахливо потворні. Коли у гримерній вони скидають із себе маски, то стають гарними. Тому клоуни такі сумні й нещасливі щоразу, коли заходять у свій цирковий вагончик, грюкнувши за собою дверима.

Сесілія знову задрімала і збудилася тільки тоді, коли тато піднявся нагору, щоби забрати її зі собою.

— Подарунки! — оголосив він.

Тато просунув руки під дівчинку і підніс її догори разом з червоною ковдрою. Подушка залишилася на ліжку, тож Сесілине світле волосся опало додолу. Воно знову відросло.

Біля підніжжя сходів стояв дідусь і Лассе.

— Ти схожа на янгола, — сказав дідусь. — А ковдра — наче рожева хмаринка.

— Ангели спускаються з небес, — проспівав Лассе.

Вони саме пройшли половину сходів. Сесілія, обернувшись, зустрілася з ними поглядом:

— Дурниці! Ангели сидять зверху на хмаринах, — запротестувала вона. — Вони ж не звисають із хмар униз і не баламкають під ними ногами.

Дідусь хмикнув і відповів густою хмаркою диму від своєї сигари.

Тато вклав Сесілію на червону канапу. Під спину дівчинці намостили подушок, щоб вона могла бачити ялинку. Сесілія глянула на вершечок:

— Це не та зірка, що була минулого року.

Мама відразу вихопилася з відповіддю, наче їй було прикро від того, що не все так, як минулого року:

— Не та, знаєш, ми її не знайшли. Тато купив нову.

— Дивно…

Сесілія озирнулася по кімнаті, це помітили й інші. Вони спостерігали за нею і водночас оглядали усе, на чому спинявся погляд малої.

Жоден закуток не залишився темним. Сесілія нарахувала 27 живих свічок, рівно стільки, скільки кілець на старому карнизі у її кімнаті. Випадковий збіг?

Під ялинкою лежало повно пакунків. Усе, як минулого року, та не зовсім: дідусь більше не грав роль святкового ґнома. І це також було умовою Сесілії:

— Терпіти більше не можу тих дитячих витребеньок.

Стіл накрили для кави — горнятка з підставочками, кошик з марципановими тістечками домашнього приготування.

— Подати тобі щось?

— Трошки лимонаду, може. І крухке тістечко без полуничного крему.

Сім’я зібралася довкруг Сесілії. Лассе тримався позаду. Усе було дуже урочисто.

— Щасливого Різдва, Лассе.

— Щасливого Різдва.

— А ось і подарунки, — мовив дідусь. — Цю важливу справу доручено мені.

Уся родина розташувалася навколо ялинки, і дідусь взявся за читання карток на пакунках. Сесілія звернула увагу, що жоден з пакунків не міг бути санками або лижами, але, перш ніж гніватися, вирішила почекати. Вони можуть з’явитися і з будь-якої іншої схованки у домі. Таке вже бувало раніше.

— Сесілії від Маріанни.

Маріанна була її найкращою товаришкою. Хоча подруга жила з іншого боку Леіри, ходили вони до однієї школи.

Згорток був дуже крихітним. Може, прикраса? Або щось новеньке для її колекції коштовного каміння…

Сесілія розірвала папір і відчинила золоту касету. На маленькій подушечці лежав червоний метелик, брошка… Сесілія вийняла його зі свого ложа, і він одразу ж змінив забарвлення: з червоного став зеленим, а за мить блакитним, потім фіолетовим.

— Чарівний метелик…

— Який змінює колір залежно від температури, — кивнув головою тато.

Кожному хотілося потримати метелика в руках. Коли його притискали до долоні, він ставав блакитним та зеленим, і лише у руці Сесілії — фіолетовим.

— Гарячковий метелик, — придумав Лассе. Та всі вдали, ніби не почули його слів.

Наступний пакунок був для братика. Тітка Інґрід та дядько Ейнар подарували йому пару лиж-бігунців.

— Я б віддала перевагу справжнім лижам, — сказала Сесілія. — Саме справжніх я й хочу.

Пакунки переходили з рук у руки. Що менше ставало подарунків під ялинкою, то більше їх назбирувалося на столі та кріслах. Тато позбирав увесь обгортковий папір і запхав його у поліетиленовий мішок.

А тоді дідусь вийшов із вітальні. Дорослі пили каву, Лассе потягував лимонад. Сесілія ковтнула ліки.

Коли дідусь повернувся, у руках він мав щось довге і важке, загорнуте у синій із золотими зірочками папір.

Сесілія аж підвелася на канапі:

— Лижі!

— Для лижної валькірії від дідуся та бабусі, — прочитав дідусь.

— Лижної валькірії?

— Або лижної богині, — пояснила бабуся. — Це ж ти, хіба не знаєш?

Сесілія розірвала папір. Лижі були яскраво-червоного кольору.

— Яка розкіш! Як би мені хотілося їх відразу ж випробувати.

— Будемо сподіватися, скоро ти станеш на ноги.

З цієї миті лижі лежали на канапі поруч з Сесілією, доки розподілялися інші дарунки. Останній пакунок був такий великий, що його внесли знадвору,