Тібор Секель - Кумевава, син джунглів

пташки — то справжні живі вертольотики. І зібралася їх тут така сила-силенна, що здавалося, ніби на цьому кущі відбувається конгрес усіх колібрі.

І враз щебетання стихло. І все навколо змовкло. В лісі нічого не було чути. Лише дві мавпи на гілляці стиха й нервово про щось шепотіли.

— Тікаймо звідси мерщій! Звірі попереджують — небезпека! — сказав мій юний супутник.

Ми відштовхнули човен від берега й спинилися посеред річки, стежачи, що буде далі.

Минуло зовсім небагато часу, і ось густа зелень пралісу розкрилася, й серед листя ми побачили великого, могутнього ягуара.

Хижак ступав поволі й велично.

Аж тоді ми зрозуміли, перед якою небезпекою заніміли всі звірі.

— Ягуар, цар джунглів, — пошепки відрекомендував мені його Кумерава.

Звір так само неквапливо спустився до берега річки й схилив голову, щоб напитися води.

Ми спостерігали за ним, затамувавши подих від хвилювання. Здавалося, геть усі звірі в джунглях зробили так само, бо поблизу нас не чутно було ані звуку.

Аж коли ягуар зник у гущавині, ліс знову ожив. Ми взялися за весла й попливли за течією.

Через деякий час почувся приглушений стугін, який ставав дедалі голоснішим, аж поки не перетворився в такий гуркіт, від якого в мене по тілу побігли мурашки.

Я поглядом спитав у свого юного супутника, що це означає. Він сказав:

— Це пороги. Небезпечно для тих, хто не знає річки.

З води стирчали гострі брили, і хвилі перестрибували з каменя на камінь. Ми увійшли в пороги. Течія з величезною швидкістю кидала наш човен то праворуч, то ліворуч.

— А тепер зовсім не греби, Ньїкучапе! — крикнув хлопець.

Я перестав гребти й чекав, що буде далі. Нерви мої були напружені до краю. Але юний індіанець маневрував малим весельцем так спритно, що йому вдалося спрямувати пірогу в найспокійнішу частину бистрини. Та ось нас знову понесло.

В якусь мить мені здалося, що ми летимо прямісінько на скелю.

— Тепер греби! Греби якнайшвидше, Ньїкучапе! — щосили гукнув хлопець, намагаючись перекричати шум водоспаду, і його наказ долинув до мене.

Моє весло ляскало по воді, наче машина.

Кумевава своїми сильними, швидкими рухами викликав моє захоплення. За якихось два метри до скелі, коли, мабуть, якась секунда лишалася до зіткнення, мій юний приятель устромив весло скісно у воду з такою силою, що довгий човен різко звернув ліворуч і пролетів мимо скелі за півметра. Ми, напевно, вдарилися б об цю скелю і розбилися, якби малий син джунглів не діяв з такою спритністю й рішучістю.

Ще кілька маневрів — і нам пощастило проскочити всі пороги й увійти в спокійніші води.

Пережите напруження стомило нас. Кумевава ліг на кормі човна, я — на носі, навпроти нього. Хлопець відпочивав, милуючись білими, наче бавовна, пір’їстими хмаринами на ясному небі, і щаслива усмішка грала в нього на губах. А пірога наша тим часом тихо пливла річкою.

— Якби не твоя спритність, ми могли б загинути, — сказав я.

— «Над. водою і дикими звірами ти мусиш бути володарем, якщо не хочеш, щоб вони здолали тебе», — каже старий Малоа. Є інший, легший перехід, але цей більше мені до вподоби…

Поки човен повільно плив униз за течією, хлопець підвівся й промовив:

— Ось де глибока вода. Будемо тут рибалити.

Він звелів мені сісти на кормі і веслувати не поспішаючи, стежачи за рухом його руки, — то праворуч, то ліворуч. А сам став на носу з луком і стрілою в руках. Брунатний колір його майже зовсім голого тіла напрочуд гарно гармоніював із ясною блакиттю ранкового неба. Гладеньке чорне волосся спадало на плечі. Його ніс був простромлений маленькою паличкою, на обох щоках було витатуйовано по чорному кільцю. Ця прикраса означала приналежність до племені каража. Голова хлопця була туго обв’язана вузькою зеленою стрічкою, з якої на потилиці стирчало довге орлине перо. Єдина його одежина — два клапті тканини, з яких один звисав попереду, а другий — позаду, з’єднані мотузкою, що охоплювала талію.

Хлопець стояв непорушно, проникаючи своїм поглядом у глибінь темної води.

Раптом Кумевава випустив стрілу, вона вмить зникла у воді.

Затамувавши подих, ми чекали, поки вона знову з’явиться на поверхні. Коли пір’їна стріли винирнула, хлопець дотягнувся до неї луком і підтяг ближче. На протилежному кінці стріли безнадійно борсалася рибина завдовжки з півметра. Ми зняли її й поклали на дно човна.

Потім попливли далі. За півгодини мій супутник зловив ще п’ять рибин. Дві з них були навіть більші, ніж перша.

Та ось хлопець збуджено зробив мені знак рукою, щоб я веслував ліворуч. Водночас він відклав набік лук та стрілу і взяв у руки гарпун. Перевірив його залізний наконечник і палицю, а заразом і довгий шнур, яким гарпун було прив’язано до човна.

Я догадався, що він помітив якусь дуже велику рибину.

Ось Кумевава присів навпочіпки, щоб зблизька бачити дно. У такій позі він застиг на якийсь час, напруживши всю свою увагу. Потім витяг ліву руку так, як це роблять метальники списа, змахнув гарпуном і щосили кинув його в воду.

Протягом кількох секунд ми не знали, влучив він чи ні. Ті кілька секунд здалися нам вічністю. Нарешті гарпун (його кінець виступав над головою) почав віддалятися від човна, розкручуючи шнур, яким його було прив’язано.

Коли весь шнур був уже у воді, він напнувся, і наш човен потягла вперед якась невидима підводна сила. То мала бути величезна рибина, яка, роз’ятрена від рани, несла за собою нашу пірогу вусібіч, наче іграшку.

Кумевава ліг на ніс піроги, щоб раптовий рух нашої здобичі не скинув його у воду. Після десятихвилинної божевільної гонки ми поступово попливли повільніше, і зрештою пірога спинилася.

Ми почали тягнути спершу