Лаймен Френк Баум - Озма з країни Оз

— Куд-куд-куд-ку-да! Куд-куд-куд-ку-дах!

О, знов цей дивний звук, що розбудив її. Ну, звісно, це ж курка кудкудакає! Але широко розплющені очі насамперед побачили між планками клітки блакитні води океану, тепер спокійного й тихого, і думки її вернулись до минулої, такої сповненої небезпек ночі. І вона почала пригадувати, що стала здобиччю шторму й пливе по зрадливому невідомому морю.

— Куд-куд-куд-да, куд-куд-куд-дах!

— Що це таке? — вигукнула Дороті, схопившись на ноги.

— Це просто я знесла яйце, от і все, — відповів тихий, але чіткий і виразний голосок, і, озирнувшись, дівчинка побачила Руду Курку, що сиділа в другому кутку клітки.

— Ой-йой-йой! — зойкнула вона зчудовано. — Ти теж весь час була тут?

— Авжеж, — відповіла Курка, помахавши крильми й позіхнувши. — Коли клітку зірвало з корабля, я вчепилась за планку в цьому кутку пазурами й дзьобом, бо знала, що напевне потону, коли впаду в воду. Я й так мало не потонула в усій отій воді, що хлюпала тут на мене. Я ще зроду не бувала така мокра!

— Так, — погодилась Дороті, — я знаю, вночі тут все заливало водою. Ну, а тепер тобі краще?

— Не дуже. Сонце висушило на мені пір’я, а на тобі одяг, і я почуваюся краще, відколи знесла своє вранішнє яйце. Але я б хотіла знати, що буде з нами — чи ми й далі плаватимемо по цьому великому ставку?

— Я б теж хотіла це знати, — сказала Дороті. — Але поясни мені: як це так, що ти вмієш говорити?

Я думала, що кури вміють тільки кудкудакати, сокотіти та квоктати.

— Ну, щодо цього, — відповіла Руда Курка замислено, — то я кудкудакала й сокотіла все своє життя. До цього ранку, скільки себе пам’ятаю, слова не вимовила. Та коли ти хвилину тому спитала: «Що це таке?» — мені здалося найприроднішою у світі річчю відповісти тобі. Я й заговорила — і, здається, говорю далі, як ти і всі люди. Чудне діло, правда?

— Дуже, — погодилась Дороті. — Якби ми були в країні Оз, мені б це не здалося таким чудним, бо в тій чарівній країні багато звірів уміє говорити. Але тут, в океані, ми напевне дуже далеко від Озу.

— А як у мене з граматикою? — спитала Руда Курка трохи занепокоєно. — Я говорю цілком правильно, як ти гадаєш?

— Так, — відповіла Дороті. — Як для початку, ти говориш дуже добре.

— Рада це почути, — приязно провадила Руда Курка далі, — бо як уже починаєш говорити, то краще говорити правильно. Наш півень часто казав мені, що й кудкудакаю, й сокочу я бездоганно; а тепер мені дуже приємно чути, що я й говорю так само бездоганно.

— Щось мені вже їсти захотілося, — зауважила Дороті. — Саме пора снідати, а сніданку нема.

— Можеш узяти моє яйце, — запропонувала Руда Курка. — Мені за нього байдуже.

— І ти не хочеш висидіти курча? — здивовано спитала дівчинка.

— Не хочу. Я висиджую курчат тільки тоді, коли маю гарне м’якеньке гніздо десь у спокійному місці й тринадцятеро яєчок під собою. Бо тринадцять це для курей щасливе число. Тому можеш це яйце з’їсти.

— Та ні, сирого яйця я нізащо не з’їм, тільки варене! — вигукнула Дороті. — Але однаково я тобі дуже вдячна.

— Нема за що дякувати, люба моя, — відповіла Курка спокійно й заходилась чистити на собі пір’я.

Якийсь час Дороті стояла, дивлячись у морську далечінь. Але вона все думала про яйце, і тому врешті спитала:

— А нащо ж ти несеш яйця, коли не хочеш висиджувати курчат?

— Така в мене звичка, — відповіла Руда Курка. — Я завжди пишалася тим, що зношу свіженьке яєчко щоранку, крім тої пори, коли квокчу. Я ж не можу вранці покудкудакати, поки не знесу як слід яєчка, а без кудкудакання я не була б щаслива.

— Дивно, — в задумі промовила дівчинка, — але ж я не курка й від мене не можна чекати, щоб я це зрозуміла.

— Безперечно, люба моя.

Дороті знов замовкла. Правда, з Рудої Курки було сяке-таке товариство, з нею трохи веселіше, і все ж у океані їй було страшенно самотньо.

Трохи згодом курка підлетіла вище й сіла на верхню рейку клітки, тобто трохи вище від голови Дороті, коли та сиділа на дні, як було саме тоді.

— Ой, та ми ж недалечко від берега! — вигукнула Курка.

— Де ж він? Де? — схвильовано закричала Дороті, зірвавшись на ноги.

— А он там, трохи далі, — відповіла Курка, кивнувши головою у певному напрямку. — Здається, нас несе туди, і ще до полудня ми будемо на сухій землі.

— От добре буде! — сказала Дороті й тихенько зітхнула, бо її ноги ще й тепер час від часу заливала хвиля, що хлюпала між планками.

— Авжеж добре, — відповіла її товаришка, — бо нема в світі нікого нещаснішого за мокру курку.

Земля, до якої вони, як здавалося їм, швидко наближалися, бо виднілася з кожною хвилиною виразніше, була напрочуд гарна. Такою бачила її дівчинка в плавучій курячій клітці. Понад самою водою тяглася широка смуга білого піску та ріні, а далі височіло кілька скелястих пагорків, за якими зеленів рядок дерев — певне, там починався ліс. Але не видно було жодної оселі й жодного знаку того, що на цій невідомій землі живуть люди.

— Сподіваюся, ми знайдемо щось попоїсти, — сказала Дороті, нетерпляче дивлячись на берег, до якого їх несло. — Адже пора сніданку давно минула.

— Я теж трошечки зголодніла, — зауважила Руда Курка.

— А чого ти не з’їси свого яйця? — спитала дівчинка. — Тобі ж не треба, як мені, щоб їжа була варена.

— Ти що, маєш мене за канібалку? — обурено вигукнула Курка. — Я наче не сказала й не зробила нічого такого, за що ти могла б мене ображати!

— Вибачте мені, пані… пані…