Генрі Лайон Олді - Вкласти душу

Пако не відповів — напевно, зрозумів.

Флаксман образився і на деякий час замовк, що цілком влаштовувало Лакембу; проте тепер завівся Кукер.

— Не знаю, які штуки витворяє рідня Старого Лайка — хай хоч трахаються з акулами! — але коли зараза-мако відрубала мені руку по лікоть (Біл демонстративно помахав культею в повітрі, немов це мусило присоромити коротуна), мені було не до поцілунків! І ось що я вам скажу, містере: ви, може, і велике цабе у себе в інституті, або звідки ви там випірнули; напевно, ви і на акулах тямитесь, як їхній президент, — не буду сперечатися. Але не треба мене вчити, як з ними поводитися! Кращий поцілунок для хвостатої мерзоти — заряд картечі, або хороший гарпун, або гачок із чвертьдюймової неіржавіючої сталі; а найкраща подружка — динамітна шашка!

Немов в унісон останньому вигуку завищали петлі, двері бару відчинилися навстіж, і в отвір ринуло сонце. Чорний силует на порозі важко ворухнувся, скривавлений підгулялий бриз з моря обійняв гостя за широкі плечі і жбурнув ув обличчя присутнім жменю солі та йодистого смороду.

І ще — приреченості.

Тільки нюх цього разу підвів людей; всіх, окрім старого Лакемби. Заскочений на півслові Кукер здивовано кліпав і ніяк не міг второпати: що це на нього найшло?!

Розкричався ні сіло ні впало.

Люди мовчали, кліпали віями, а доля бродила берегом і сміялася. Мбете Лакемба виразно чув її сміх і скрадливі кроки, схожі на плюскіт хвиль.

Але це тривало недовго.

— Точно, Біллі! — гримнуло з порогу не гірше за динаміт, і двері з тріском зачинилися, відрізавши людей від кривавого сонця, свавільного бризу і запаху, який тільки прикидався запахом моря. — Запалив гніт — і догори черевом!

За мить до стійки протупав Ламберт Мак-Еванс, відомий усьому Стрім-Айленду як Малий Лемб[2]. Він хряснув кулачищем по дерев’яному покриттю, голосно пустив вітри і озирнувся з надією: а раптом комусь це не сподобається?

На жаль, приводу відвести рибальську душу не трапилось.

— Зовсім життя не стало від триклятих тварюк! Четвертий день виходимо в море — і що? Болт анкерний з лівим різьбленням! Мало того, що жодної рибки, так ще і половину сіток — на дрантя! Я ж казав: треба було відразу пристрелити ту бруднопузу бестію, я не я буду! Глянь, аж і Х’ю досі ряст топтав би, і весь Стрім-Айленд не ковзав по гальці голим… ет, та що там! Джину, Біл! Чистого.

Будь-яку тираду Малий Лемб закінчував однаково — вимагаючи джину.

Чистого.

— Перепрошую, то це ви і є містер Мак-Еванс? — раптом озвався іхтіолог.

— Ні, Майкл Джексон! — загиготів Кукер, знімаючи з полиці гранчатий бутель «Джим Біма». — Зараз заспіває.

Сам рибалка взагалі проігнорував питання.

— Та я, власне, саме з вами і збирався зустрітися! — повідомив доктор Флаксман, аж засяявши. — Про яку це «бруднопузу бестію» ви зараз розповідали? Чи не про ту акулу, щодо якої з вашого острова до новоорлеанського відділення Американського інституту біологічних наук надійшла телеграма?

— Ну? — похмурий Ламберт врешті повернувся до іхтіолога. — А якщо і так? Тільки ми, хлопче, телеграму до Чарлстона посилали, а не до вашого сраного Нью-Орлеану!

— Цим неробам з Асоціації? — презирливо скривився Флаксман. — У них ледве вистачило клепок переправити ваше повідомлення в наш інститут. І ось я тут!

Ощаслививши присутніх останньою заявою, доктор піднявся, гордо обсмикнув рибальську робу — це виглядало як мінімум кумедно — і почав представлятися. Представлявся Флаксман довго і охоче; навіть незворушний Лемб, якому, здавалося, було наплювати на все, у тому числі й на недавню загибель власного брата Х’юго, відірвався від джину і здивовано втупився в іхтіолога. А Лакемба доїдав принесену Пако яєчню і, як сказали б колеги доктора Флаксмана, «отримував від видовища естетичну насолоду».

Сьогодні він міг собі це дозволити.

— …а також член КДА — Комісії з дослідження акул! — гордо закінчив Александер Флаксман.

— І приплив сюди верхи на їздовій мако! — пхикнув Малий Лемб.

— Майже, — з несподіваною сухістю відрізав іхтіолог. — У будь-якому разі, я хотів би отримати відповіді на свої питання. Де акула, про яку йшла мова в телеграмі? Чому ніхто не хоче зі мною про це говорити? Суцільні недомовки, натяки… Спочатку присилаєте телеграму, а потім всі наче води в рот набрали!

Член КДА й таке інше явно починав закипати.

— Я вам відповім, док.

Двері знову грюкнули — цього разу за спиною капрала Джейкобса, того самого височезного негра, що зранку махав Лакемби рукою. Капрал півгодини як змінився з вахти і всю дорогу від гавані до закладу Кукера мріяв про легку закуску й ковток пива.

Захопившись безплатною виставою, присутні не помітили, що Джейкобс вже хвилин п’ять стовбичить на порозі.

— Тому що дехто справді набрав у рот води, причому назавжди. Три трупи за останній тиждень — це вам як? Будь-хто базікати закається!

— Але ви-то, як представник влади, можете мені розповісти, що тут відбулося? Я плив у таку далечінь, із самого Нового Орлеана, мало не потонув…

— Я можу, — задоволений, що його прийняли за представника влади, негр всівся за сусідній столик, і Пако миттю звів перед ним гору сендвічів, що стікали кетчупом, і запітнілий кухоль пива. — Я, любий мій док, можу, тільки нехай вже Ламберт почне. Якщо, звичайно, захоче. А я продовжу. Що скажеш, Малий?

— Думаєш, не захочу? — хижо вищирився Ламберт, блиснувши сталевими зубами крізь жорстку сиву щетину. — Правильно думаєш, капрал! Не захочу. Гей, Біл, ще джину! Не захочу — але розповім! Тому що цей ДУЖЕ вчений містер плаває в тому ж самому лайні, що і ми всі! Тільки він цього ще не знає. Саме час розтлумачити!

До бару увійшли іще один гурт: двоє таких же