Зінаїда Костянтинівна Шишова - Велике плавання

справ майстру Антоніо Тульпі. Якщо ви сумніваєтеся в цьому, я можу точно описати все, що там зображено.

— Я ні в чому не сумніваюся, — сказав солдат, пускаючи коня. — Відійди-но, хлопче!

Розділ II
ОРНІЧЧО

Сонце пекло нещадно. Навіть з моря не тягнуло вітром.

Хлопець лежав горілиць на каменях. Я нахилився до нього, але не почув його дихання. Був він живим чи ні, я не міг залишити його без будь-якої допомоги.

Що мені робити? Як повернутися додому без тарелі? Що сказати господарю?

Спочатку біля нас зібрався величезний натовп, але всі зразу розбіглися, побачивши наближення кінної варти.

Я звалив пораненого на плечі і зробив кілька кроків. З підвалу Антоніо Тульпі я щодня носив вгору мішки з сріблом, багато важчі за мою теперішню ношу, але зараз у мене від хвилювання підкошувалися ноги.

Голова юнака перекочувалась на моєму плечі, як торбинка за спиною богомольця. Мої ноги ковзали по риб'ячим нутрощам, то тут то там розкиданим на площі. Насилу обходячи цілі орди верещачих та завиваючих котів, яких повно в Генуї, я пройшов Приморську вулицю і звернув в наш провулок.

Мені довелося тричі постукати, перш ніж господар підняв вікно.

— Що ти так пізно, Ческо? Ну, як сподобався його преосвященству таріль? — запитав він і раптом, побачивши мою скорботну ношу, жахнувшись позадкував і вигукнув: — Що таке, що це за людина?

— Синьйор Тульпі, — сказав я, — в ім'я Христа розп'ятого дайте притулок цьому нещасному! Я не знаю, чи живий він, але ми зобов'язані зробити все можливе, щоб повернути його до життя.

— В ім'я Христа розп'ятого, — відповів майстер, — віднеси-но його туди, звідки взяв. Якщо він мертвий, він не стане від цього мертвішим, а якщо живий, то швидше прокинеться на вулиці, ніж в задушливій майстерні. Тепер такий тривожний час, що не можна ховати в будинку пораненого чоловіка. А може, це ворог церкви або республіки.

— Синьйор, — крикнув я в розпачі, — адже він ще хлопчик! І, звичайно, він вірує в святу трійцю, так само як і ми з вами.

Але хазяїн уже з гуркотом опустив вікно.

— Добре, — сказав я, зціпивши зуби, — може, ви вже не побачите ні мене, ні тарелі, але я не залишу бідолаху одного!

Насилу перетягнув я пораненого на тіньову сторону вулиці і притулив до фонтану. Я обмив йому обличчя холодною водою.

«Якщо він не опритомніє, — міркував я, — мені доведеться віднести його тіло до міської сторожі. І тоді нехай господь бог простить мені мій мимовільний гріх».

Я зрозумів, що мої справи кепські. До господаря начебто вже й неможливо було повертатися, про архіепіскопа я боявся навіть згадувати. А тут ще поранений ніяк не опритомнював.

Ридання стиснули мені горло, і раптом я відчув, що мої щоки мокрі од сліз.

Спека трохи спадала, і до фонтана почали сходитися жінки. Кожна, проходячи повз мене, вважала своїм обов'язком розпитати про те, що сталося, і мені обридло відповідати на питання.

— Який гарненький молодий панич і який блідий! — раптом заторохтіла дружина майстра Баччолі, і я здригнувся від жаху, бо думка про те, що я поранив шляхетного, стрілила мені в голову.

Я уважно приглянувся до юнака. Обличчя біле і ніжне, як у мадонни у церкві Зачаття. Вії лежали на його щоках, як тінь від пір'їни. Волосся пряме і довге; в затінку воно видавалось зовсім чорним, а на сонці у ньому миготіли золоті й фіолетові іскри.

Оглянувши його руки, я полегшено зітхнув. Вони були зашкарублі, засмаглі і геть-чисто усіяні маленькими тріщинками, у які понабивалась фарба.

Ні, це не благородний панич, надто зношене сукно у нього на камзолі і надто грубе і стоптане його взуття.

Я ще раз обмив йому обличчя і змочив губи, але він навіть не поворухнувся.

Невже мені судилося в чотирнадцять років стати вбивцею?

Я заридав ще дужче.

Тут мені здалося, що юнак зітхнув. Я прихилив його до стінки будинку біля фонтана і зараз все виразніше і виразніше чув удари його серця.

Юнак розплющив очі. Щоки мої, напевно, були ще мокрі від сліз, бо він спитав співчутливо:

— Ти плачеш? Я так боляче тебе вдарив? Намагаючись підвестись, він знову впав на каміння.

— Ти мене вдарив не дуже боляче, — відповів я, — але вдарив по руці, яку я нещодавно зламав. А я дав тобі одкоша.

І коротко я розповів йому про все: про ченця, про таріль, про мої блукання.

— Але все це ніщо, — закінчив я, — добре, що ти залишився живий. Тепер скажи мені, як тебе звати, і давай потоваришуємо. Моє ім'я — Франческо Руппі. Я сирота, родом з села Анастаджо поблизу Пізи…

Я не закінчив своєї фрази, тому що десь недалеко від мене оглушливо залящав дрізд. Мимоволі я підвів голову, шукаючи очима птаха.

Побачивши це, мій новий знайомий розсміявся.

— Не шукай дрозда, це я хотів тебе розважити, — сказав він, простягаючи мені глиняного свищика. — За допомогою ось такої штуковини я можу передражнити будь-якого співучого птаха. Цього мистецтва мене навчив мій названий батько, грек Кафар. Він же прозвав мене Орніччо. Так і ти називай мене. Орніччо — птах. Справжнє моє ім'я — Еммануель. Я сирота, як і ти, але я навіть не пам'ятаю своїх батьків. До восьми років я з Кафаром ловив птахів, ми їх навчали всіляким хитрощам і продавали багатим міщанам. То були добрі часи. Потім старий помер, і