Фред Унгер - Червоне доміно

у добрій винарні за склянкою старого вина. Дякую. Зараз мені хотілося б почути щось зовсім інше. Ось воно: Моцарт — концерт для фортепіано.

Я скинула туфлі, простягнулася на канапі і взяла газету. На кухні засвистів, закипаючи, чайник. Я відчувала, що життєва енергія поволі повертається до мене.

Газета скоро полетіла вбік. Я замислилась.

Чи повинна я була розповісти Петерсу про історію з краном? Я цього не зробила. Розказавши про це, я мусила б також признатися і в тому, що залишила кімнату незамкнуту, коли виходила до туалету. Справу почали б розслідувати. І, певна річ, я мала б цілу купу неприємностей.

А з другого боку, я твердо переконана, що почула спершу чиїсь кроки, а потім — як грюкнули двері. Що за чортовиння, зрештою, у мене ж не було досі галюцінацій! Але хто, крім Петерса, міг в такий час поратися в кімнаті?

Чайник засвистів дужче — закипів.

Я скочила з канапи, навпомацки пройшла коридором і вимкнула газ. Грог уже не цікавив мене. Мене хвилювало зовсім інше.

Я схопила телефонну трубку. В трубці довго тукало, поки, нарешті, почувся сонний голос.

— Слухаю. Алло?

— Це ти, Штефене?

— Так. Хто говорить?

— Я. Карін.

— Ти? — Пауза. — Що сталося?

— Нічого. Слухай, скажи мені, ти після роботи зразу пішов додому?

— Авжеж. А що таке?

— Просто так. Я думала… дякую. Пробач, будь ласка.

Я поклала трубку. Отже, не Штефен. Мені треба було спитати у Петерса, чи, крім мене, не лишився ще хтось увечері на роботі. Можливо, якийсь монтер. Хоч взагалі їм у цей час наче й нема чого там робити, але такий варіант не виключений. Ні, це навіть дуже вірогідно. Це міг бути хто-небудь з монтерів. Можливо, вони, стоячи біля крана, помітили мене й захотіли налякати. Так, певно, воно й було, саме так і не інакше.

Я ще раз збігала на кухню. Коли почала наливати в склянку воду, задзвонив телефон.

— Зоммер слухає.

— Карін?

Це був Штефенів голос.

— Так. Що таке?

— Це ти щойно дзвонила мені?

— Я.

— Пробач, будь ласка, але я щось нічого не второпав з твоїх слів. Про що ти хотіла довідатися? Коли саме я прийшов додому?

— Так. Але це вже владналося.

— Щось трапилось?

— Ні. Один монтер хотів мене розіграти. Оце й усе.

— Який монтер?

Чомусь завжди кажуть, що жінки цікаві. Але це зовсім не так. Це твердження походить від чоловіків, це їхня вигадка. Чоловіки частенько бувають ще цікавіші, ніж жінки. От взяти хоча б Штефена. А в мене ноги вже зовсім захололи. Пантофлі стояли з протилежного боку канапи.

— Якийсь монтер. Я не знаю його.

— А що йому треба було?

— Штефене, зроби мені таку ласку і йди собі спати. Завтра вранці я все розкажу тобі.

— А чому не зараз? Це щось неприємне?

Ах, боже мій! І навіщо тільки я подзвонила. Ноги ще дужче замерзли. Я високо підняла одну ногу і стояла, наче лелека.

— Послухай, Штефене, — сказала я. — Нічогісінько не трапилось. Абсолютно нічого. Це просто ідіотизм, що я надумала тобі подзвонити. Пробач, будь ласка. На добраніч.

Мені було жаль його, але тут я нічого не могла вдіяти. Я дійшла до такої точки, коли кожне слово могло переповнити чашу терпіння. Я нічого не хотіла більше чути про цю історію, бо мені поступово ставало ясно, ідо до кінця тут іще дуже далеко.

На другий вечір я зустрілася з Штефеном в кав'ярні Мунцмана. Ця кав'ярня міститься всього за якихось сто метрів від заводу і половина наших ходять саме туди. Під час обідньої перерви і після робочого дня тут завжди можна зустріти знайомих.

Коли я прийшла туди, Штефена ще не було. За столиком біля вікна сиділи доктор Козель, Цибулька і Віра Горм. Доктор Козель жестом запросив мене до їхнього стола. Але я подякувала і відмовилась. За цілий день мені так і не трапилося нагоди наодинці і без перешкод поговорити із Штефеном, а він був єдиний, кому я могла довіритись і розповісти про свою нічну пригоду. Я добре знала, що він не буде базікати.

Через три хвилини прийшов Штефен. І він спершу затримався на якусь мить біля стола доктора Козеля. Ось він сказав щось, чого я не розчула. Усі засміялися. Особливо ця Горм. Ви подивіться тільки, як вона до нього посміхається!

Мене дратувало, що я не можу не звертати на це уваги. Я ж зовсім не ревнива. Та я й не мала для цього ніяких підстав. У мене із Штефеном нічого не було, абсолютно нічого. Правда, він дуже подобається мені, але це й усе. Ми з ним добрі друзі. Не біль ше. і навряд, щоб Із цього вийшло щось більше. Штефен, всього на один рік старший за мене, товстощокий, з круглими, мов у тюленя, очима, був героєм не мого роману.

— Ти вже давно тут?

— Ні. Щойно прийшла.

Він замовив собі склянку кави.

— Представники від міністерства зовнішньої торгівлі вже прибули. Крім того директор заводу і ще ціла група людей. Щонайменше десять чоловік.

— Коли почнеться випробування?

— Не знаю. Вони ще пораються коло розподільного щита. Щось там не в порядку. Певно, доведеться трохи повозитись.

Офіціантка принесла каву. Кав'ярня Мунцмана славиться доброю кавою. Це не те пійло, що його часом можуть подати вам у центрі міста.

Штефен простягнув мені через стіл портсигар.

— Закуриш?

— Так. Дякую.

Він дав мені прикурити.

— Ну, а тепер розповідай. Що трапилось учора?

Я почала розказувати. Нічого не пропустила