Аліна Центкевич - Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море

навертав сина до юриспруденції, але хлопець надто любив природу, щоб думати про одноманітну роботу за письмовим столом. Мати змалку палко умовляла його стати лікарем. «Допомагатимеш хворим, рятуватимеш їм життя, і буде з тобою людське благословення», — переконувала вона сина, і гадки не маючи, в який дивний спосіб здійсниться колись її мрія. Але й на таке напучення не озивалась уява юнака.

— Стану мандрівником, як мій прапрадід, — нарешті постановив собі Фрітьоф, та зрозумів, на щастя, що мандрівник не може бути неуком.

Найбільше імпонували йому природничі науки. Відкритий доступ до гір, лісів, рік — до цілого того велетенського, незпаного світу, що був такий цікавий.

1882 року один з професорів університету в Крістіанії запросив до себе молодого здібного студента, що вирізнявся з-поміж загалу жвавістю думки, гострим розумом і працьовитістю.

— Мисливці, що полюють на тюленів, звернулися до університету з проханням, щоб хтось по-науковому вивчив життя і повадки звірів, які їх цікавлять. Про них знають ще небагато, — сказав професор. — Ти здібний, спортсмен, до того ж прагнеш побачити світу. Може, хочеш поплавати на мисливському судні «Вікінг» по північних морях?.. — І, не закінчивши, усміхнувся, завваживши, як засяяли щастям очі студента. Вони були промовистіші ніж слова. За хвилину професор уже давав запаленому повідомленням про полярну подорож юнакові ґрунтовні спеціальні праці і свої докладні поради.

«Коли ми підходили до острова Яна-Майєна, я почув крик: «Попереду лід!» Вискочив на палубу, намагаючись напруженим зором пробити темну, щільну запону ночі. Раптом щось велике, химерне заясніло, збільшуючись на очах і чітко вирізняючись білизною країв на чорній поверхні води. Перша крижана брила. За нею пливли інші, з плюскотом і шумом сунули з далечини, зачіплювалися за борти, прослизали мимо й щезали, — розповідав Фрітьоф у своїх спогадах. — На північній частині неба зненацька заяскрів незвичайний блиск. Сяючи над самим обрієм, ширився, бліднучи, аж до зеніту. Одночасно до моїх вух долинув звук, схожий на сплеск хвилі, що розбивається об прибережні скелі. Сяйво було відблиском білих льодових полів у далині, а звук — шурхотом крижин, що терлися одна об одну. Вони часом гупали в борти з такою силою, що весь корпус ячав, стогнав і потріскував, а люди, які стояли на палубі, ледве трималися на ногах. Ми наближалися до чогось нового, невідомого. Два дні пливли понад краєм великих білих полів, що тяглись аж до обрію.

— Впливати в льоди! — наказав одного вечора капітан. Ледве ми встигли заховатися в безпечне місце, як море несамовито розбурхалося, розколисалося й оскаженіло. Вітрила були спущені, але ми розтинали хвилі з шаленою швидкістю. Наш корабель кидало на всі боки, крижини виповзали одна на одну, скажено били в борти, щоб за хвилину розпастися на шматки. Через палубу від носа до корми перекочувалися спінені хвилі. Повітря тремтіло від гримотіння і дедалі більшого шуму.

— Всі на палубу! — знову почулась команда.

Бліді матроси мовчки чекали: нових наказів. Щораз глибше і глибше впливали ми в кригу. Перед носом згромадилися білі тороси. Зненацька перед самісіньким судном виросла велика скеляста стіна і нависла над палубою. Здавалося, що вона от-от рухне на судно всією своєю масою, розтрощить борти і знесе нас з поверхні моря. Рвучкий поворот керма — і корабель щасливо прошмигнув повз самісіньку грізну перепону. Нараз тріск, гуркіт і шум розітнули повітря. З підвітряного боку посипалися тріски. Велика льодова брила таки пошкодила нам борт.

Що далі впливаємо в льоди, то менше гойдає наш «Вікінг». Лавини спіненої води спливають з палуби, стихає грізний шурхіт крижин. Але попереду й високо вгорі все ще шаленіє буря. За кожним новим струсом здається, що корабель розлетиться на друзки.

Наступного ранку я не повірив власним очам: довкола, скільки сягає око, розкинулася німа одноманітна білизна застиглих крижаних полів. Сонячне проміння запалювало діамантові блискітки на покритому інеєм такелажі. В повітрі панувала нічим не порушувана тиша. Якби не потріскані борти, я не повірив би, що тут коли-небудь шаленів шторм.

Така була моя перша зустріч з льодами».

Розділ третій
«КУДИ Ж, У ДІДЬКА, ПОДІЛИСЯ ТЮЛЕНІ?»

Полярне хрещення справило на молодого студента враження, яке не стерли інші, навіть сильніші переживання. Витримка і відвага юнака в грізні для судна хвилини, — а їх на Північному Льодовитому океані не бракувало, — зламали врешті певну недовіру й неприязнь, з якими матроси мисливського судна «Вікінг» поставилися спочатку до молодого приходька. Їх упередженість до юнака ще більше зросла, коли на місцях полювання вони не побачили тюленів. Мисливський сезон в Арктиці дуже короткий. Знайти стадо і підійти до нього — річ нелегка. Успішне полювання — це забезпечена зима. Неуспішне — це не для однієї матроської родини нестатки, а може, навіть і голод. Тут не до жартів. Виховані в тяжкій боротьбі за кусень хліба, суворі, часто жорстокі моряки були до того ж дуже забобонні. Мовчки попихкували короткими люльками, зиркаючи спідлоба на молодика.

— Побачите, матимем ще халепу через цього студентика, — буркотіли одні. — Куди ж, у дідька, поділися тюлені? Ніби їх вимело. Такого ще не траплялося з «Вікінгом».

— І навіщо було брати на палубу чужого? — докидали інші.

— Нічого, хлопці, ми ще відіграємося на ньому, коли крига добре візьме нас у шори, — пообіцяв боцман, хитро мружачи очі.

Він заздалегідь тішився думкою про те, як цей не звиклий до полярних умов шмаркач виставить себе на посміховисько. Але незабаром неприязнь почала поступатися місцем повазі. Фрітьоф не цурався ніякої роботи. Послужливий, працелюбний, він ніколи не відмовлявся допомогти комусь у вільний від своїх досліджень час. А його міцні біцепси викликали мимовільне захоплення.

Минали дні за днями. А на крижаних полях усе ще було порожньо. Марно вахтовий високо на щоглі, на так званому