Владислав Билінський - Апгрейд для Всесвіту

стирчав пакет, той же або такий же. Від її бігу здіймався вітерець і весело подзенькували молочні пляшки в пакеті.

— Привіт! — на бігу крикнула вона.

Очима зблиснувши. Смарагдова блискавка. Здорова енергія приборканого полтергейсту. Богун дивився їй услід. Років тринадцять-чотирнадцять… спритна яка, з ранніх.

Невже серед них є й діти? Він не чув про це нічого. Жінки — так, зустрічалися. Викрили одну недавно на Жуках. Але діти… Та хіба, власне, не все одно?

Він відчував: не все одно, й це доволі істотно. Абсолютно зрозуміло, що сліди не могли належати дитині. Не дитина це, і не жінка навіть: розмір не той. Цілком казармений розмір має слід. Чи не час мені прозондувати околиці?

І все-таки: Що зміниться, коли я встановлю — серед мутантів з’явилися діти?

Хто вона, ця дівчинка? Я пам’ятаю її, зовсім точно, я їй чимось зобов’язаний: життям або чимось ще важливішим. Чи не пов’язана її поява з моєю амнезією? Якщо так, шукати її належить там, де знайшли мене: у лісі, у Глушині. Чому я такий упевнений у її існуванні? У тому, що вона чекає на мене? Що спільного в мене з цією смаркулею?

Він вирішив не прискорювати подій. Спершу переконатися треба. Узяв валізку, зійшов униз, вийшов назовні, озирнувся. Підійшов до довготелесого телепня, який тупо дивився собі під ноги. Попросив прикурити. Телепень виявився в дошку п’яним. Від нього за милю тхнуло чимось дуже дешевим. Богун подув йому просто в обличчя, відганяючи перегар, і рушив у бік чергового собаки, — добермана, здається. Звернувся до господаря пса з тим же проханням; пес загарчав. Господар шарпнувся набік.

— Вогню не буде? — закричав Богун.

Хлопець заворушив губами та відвернувся. Собака несамовито загавкав. Немічний біло-рожевий кіт, який нюхав сніг, виразно глянув на нього. Богун, зітхнувши, вийняв із кишені запальничку, покрутив її в руках і прикурив, ретельно та зухвало. Кіт, зиркнувши скоса на дим, люто чхнув.

Зовсім замордували нас друзі людини та змій зелений, — підсумував Богун. До цілковитої нестями довели. Узяти хоча б он цього дурня на повідку в добермана: абсолютно зрозуміло, хто у них у парі головний. А котяра? Артистична морда в звіра. Як прокурор виглядає. Ну геть тобі спікер підвальний. Ватажок, якому не треба слів, щоби виявити почуття. Нітрохи не приховує звір своїх думок про людину та її сумнівних друзів.

Котяра, недонюхавши, потягнувся і покрутив головою. Його витягнутий хвіст здригався. Випромінюючи неймовірне презирство, спрямоване на всіх і все, він прогулянковим кроком рушив до голубів, які осатаніло видзьобували з— під снігу щось минулорічне.

Вдалині, біля шкільної огорожі, нудьгують собі трійко басмачів, — відзначив агент, — ну звісно, ті ж, у шкірі. Знайомі всі обличчя, знайомі звички. Його не здивувала Їхня присутність. Якщо я Їх бачу, отже, і вони мене бачать, — зробив він карколомний висновок. Значить, знають, що я їх бачу… чи не знають? Та чорт із ними, зрештою.

Він повернувся в під’їзд. У під’їзді шаруділи газетами. Молодий чоловік, його ровесник, методично відчиняв поштові скриньки, виймав із них усе, побіжно переглядав і вкладав назад. Інформаційний маніяк, мабуть. Або конкурент. Це цілком можливо.

Конкуренти мої поділяються на дві групи: кожен перший хоче мене обскакати, кожен другий — усунути, — думав Богун, піднімаючись сходами і дедалі більше поринаючи в чорну меланхолію. — Я, відповідно, мушу обскакати кожного першого й усунути кожного другого. Усувати складніше, зате набагато ефективніше, ніж обганяти… ну й слівце я винайшов… дітки не знати звідки, чи не набридло вам обскакувати дядька зі спецслужби? недобре, дядько нині похмурий і з голови до ніг усіма обскаканий, це його турбує і справі шкодить… Які тут можуть бути близнята? Не має тут бути ніяких близнят!

Сліди вже підсохнули. Після чергового контрольного дзвінка в зачаровані двері він, роззирнувшись, відкрив валізку, ввімкнув біолокатор. Прилад блимнув зеленим очком індикатора й тихенько заспівав, натякаючи на близьку присутність суб’єкта з потрібними параметрами. Це зовсім не сподобалося Богунові. Хіба може сподобатися невидимий спостерігач?

Богуна не тішила ситуація, що склалася. Обстановка була незрозумілою і загрозливою. Хтось наполохав дичину, і цей хтось цілком здатний дуже йому накапостити. Коротко перемовившись із диспетчером, він з’ясував, що ніяких близнючок, звичайно, у будинку не було.

Відпали раціональні пояснення, відпала надія на спокійний рейд. Знайомий холодок заструменів біля хребта. Як перед вогневим контактом.

Диспетчер пояснив Богу нові, що тип при вході його страхує, а хлопці в шкірі — бойовики солідного ідейно-політичного угруповання. Грабують і вбивають вони не просто так, а тільки з високих принципів, — здогадався Богун. Це ніяк не обнадіює. Радше навпаки: з високих принципів переважно і вилуплюються найбільш запеклі бандити та негідники. Важко повірити в те, що шкіряні фанатики відважаться перебігти йому дорогу, адже розуміють чудово, кого він представляє. З іншого боку, не заради ласого кусня крутяться вони неподалік. Спробуй дізнайся, в чім їхня вигода. В осяяного ідеєю — особливий хід думок. На все він здатний, коли віжка під хвіст попаде.

Усього можна чекати: надто вже високі ставки в цій грі. Що хтось під— страховує — це добре, дуже до речі. Чого ж він мені не представився, конспіратор собачий? Хоч би поглядом натякнув на свою причетність. Цікаво, чому я його зовсім не пам’ятаю? Мав би пам’ятати, з абсолютною пам’яттю на обличчя.

Напевно, недавно до нас перевели. На підвищення хлопець пішов. Заздрю я таким: повні запопадливості службової та ще не обтяжені думками про добро й зло. Цікаво, чи дасть він собі раду з тими трьома недоумками? Зобов’язаний, звісно, але ж м’яч — круглий…

Подальше тупцювання на сходовому майданчику, здається, втратило будь-який сенс. Доводилося вирішити: відразу вдертися в підозрілу квартиру чи спершу зайнятися незвичайною дівчинкою. Він обрав друге. Не через якісь-там привабливі конкретні особливості вибрав, а з однієї простої причини: повернувся хлопчик-спортсмен, який, як і треба було сподіватися, знову погребував ліфтом.

— Слухай, а де вони? — кивнув