Віктор Григорович Безорудько - Привид Чорного острова

Та раптом жах пройняв його — вузьке брускувате тіло мигнуло перед очима.

«Акула!» — майнуло в голові, й Олесь утратив свідомість. Тільки мить нерухомо лежав на воді.

А за ту мить побіля нього відбувся бій — кілька дельфінів, цих надійних друзів людини в морях та океанах, накинулися на акулу й за кілька хвилин ненажерливого хижака розтерзали на шмаття.

Олесь підвів голову і раптом помітив перед очима височенні скелі. Звідки прибули сили? Де в цьому виснаженому, втомленому тілі знайшлася енергія, щоб кількома рухами рук та ніг допомогти хвилям? Остаточно й надовго Олесь утратив свідомість тоді, як опинився на піщаній косі.

— Всім! Всім! Всім!

Дві доби безперестанку з танкера линули радіохвилі. Радист Гриша Тютюнник повідомляв, як саме змила хвиля в океан матроса з їхнього танкера, передавав його особисті ознаки: високий, русявий, чорноокий, у білій нейлоновій куртці.

Радіограми прийняли датський тральщик, американський крейсер, іспанський та грецький торгові кораблі й ще кілька дрібних рибальських пароплавів. Радисти повідомили радянському танкеру свої координати і квадрати, в яких вони проведуть розшуки.

— Всім! Всім! Всім!

Цей острів названо Чорним тому, що його стрімкі похмурі чорні скелі високо зводяться над водою. Розташувався острів далеко від морських шляхів, тому сюди лише вряди-годи потрапляли кораблі.

Старі матроси розповідають, що на Чорному острові колись ховалися відчайдушні пірати. Довго їх не могли подолати, бо острів має лише один пологий берег. Кажуть, на дні єдиної бухти лежить чимало кораблів, які так необачно зайшли до неї. З трьох боків бухта прострілювалася гарматами.

Колись давно англійська ескадра одержала завдання знищити піратів. Довго тривала облога, а коли висадився десант, на острові нікого не було. Ні живих, ні мертвих. Мабуть, тоді й народилася легенда, що островом володіють привиди.

Минав час. Про легенду почали забувати, та несподівано вона знову відродилася. Газети багатьох країн писали про страхітливого привида з Чорного острова, який душить людей.

Чорний острів належав колись одній південноамериканській країні. Після війни він став власністю містера Морісона. Невдовзі біля криниці, з якої струмить холодна солодкувата вода, з'явився будиночок, а на самому острові почалися якісь розкопки. Пізніше з'явилися господарські споруди і в долині почала пастися худоба.

Цього ранку всі мешканці острова зібралися до найбільшої кімнати. Вони були схвильовані й збуджені.

— Морісоне! Морісоне! Мовчить. Адже домовилися, що сьогодні зранку розмовлятимемо, — говорив густим басом найстаріший в кімнаті Джон Сміт. Руді брови збігалися над низьким, угнутим лобом, маленькі злі очі дивляться люто, руденька борідка якось неприродно висить на важкій чотирикутній щелепі.

— Годі, тату, — радить дівчина. Вона сидить у кріслі-гойдалці, всміхається. Але в синіх-синіх очах помітне занепокоєння. Руде, аж червоне волосся зібране в жмут. Все це тримається на тоненькій високій шиї.

— Ти завжди порадиш те, чого не слід робити, — запалив сигарету Фред. Він весь зіщулений і вузькогрудий. На худій жилавій шиї якось незручно сиділа голова. Обличчя у нього жовте і виснажене. Таке обличчя мають наркомани та тяжкохворі. Фред був наркоманом. Він дивився на всіх, ніби цілився з пістолета. — Нам неодмінно треба знати, коли він приїде. Неодмінно. Ти викликай його, Сміте. Викликай.

— Я знаю, чого ти так чекаєш Морісона, знаю, — вимовив хлопчик років десяти. Він був схожий на Мері. Тільки риси обличчя мав по-чоловічому грубіші. Лише очі в Білла яскраво-зелені. — Ти чекаєш його, бо він має привезти тобі пілюлі оті, що роблять тебе п'яним і гидким.

— Цить! — гримнув на хлопця Фред.

Але Білл не злякався того вигуку. Він бавився з Бубо — великим собакою, який, певне, мав своїм далеким родичем вівчарку.

— Морісоне! Морісоне! — гукав у мікрофон Джон. Нарешті йому це набридло. Він поклав на столик мікрофон і почав набивати люльку. — Нумо ти, Мері. У тебе щаслива рука.

— А він мені, твій Морісон, не потрібний, — сказала дівчина, але взяла до рук мікрофон, труснула ним і вигукнула дзвінко та весело — Морісоне, старий бовдуре, де ти? Прийом.

— Я слухаю, — пролунав дзвінкий голос у гучномовці. — Це ти, Мері, така люб'язна до мене?

Мері не відповіла. Всі в кімнаті засміялися. Навіть Джон випустив цівку ядучого диму, весело всміхнувся. Таке буває не часто. Взяв Джон до рук мікрофон і спохмурнів. Він випростався на весь свій велетенський зріст. Щось хиже майнуло в його очах.

— Я вже годину стовбичу біля мікрофона, містере Морісон. Годину! Слід же дотримувати свого слова. Прийом.

— А що для тебе година? Все одно на тому острові боки пролежуєте. Прийом.

Фред поривався взяти мікрофон, але Джон відштовхнув його.

В гучномовці щось тріснуло, загуло, і раптом почувся грізний вигук Морісона:

— Нероби ви всі! Нероби і ледацюги! Сподіваюся, Джоне, ти готовий віддати борг? Мені потрібні гроші. Прийом.

Джон усіх оглянув холодним поглядом, ніби чекаючи поради,і відказав:

— Містере Морісон, прошу мене зрозуміти. Немає в мене грошей. Ферма приносить самі збитки. Прошу зачекати ще два місяці. Або я повністю розрахуюся з тобою, або… Прийом.

— Мене найменше цікавить, що буде з тобою через два місяці. Та я хотів би все вирішити інакше. Поклич міс Мері до мікрофона та накажи їй ввічливо поводитися зі мною. Прийом.

Джон запитливо глянув на Мері. Вона крутнула головою — мовляв, не бажає розмовляти. Джон сказав:

— Містере Морісон, її зараз немає в кімнаті. Прийом.

— Краще скажи, що вона не бажає взяти до рук мікрофон. Гаразд. Майте на увазі — я приїду за три-чотири дні. А ти, старий опеньок, скажи дочці, що коли вона буде мені за дружину, то всім вам житиметься набагато краще. І ніяких боргів не доведеться віддавати. Прийом.

Мері вихопила з батькових рук мікрофон і вигукнула:

— Це