Наталя Кобринська - Дух часу

добиватися якоїсь спеціальності, а не бути утриманкою чоловіка. І коли вже онука Шумінської (з дітьми пані Шумінська так і не порозумілася) заявила, що хоче стати вчителькою, «аби мати свій власний хліб», змучена ревнителька попівської династії остаточно збагнула: «Усему на світі приходить конець».

Психологічним доповненням до «Духу часу» є оповідання «Судія». «… Оповідання «Пані Шумінська» і «Пан судія» — обоє при всій простоті композиції глибоко ідейні і добре оброблені», — писав про ці твори І. Франко.

Найкращим твором Н. Кобринської, як зазначав І.Франко, треба визнати оповідання «Задля кусника хліба». З нього постає вражаюча безпомічність жіноцтва із священицької сім’ї, котра втратила главу — єдину економічну й духовну опору. Головна постать твору — Галя — одна з шести сиріт по священику. Світ сприймається її очима. Розумна і вродлива, Галя, проте, глибоко нещасна. Відповідно до свого родинного виховання вона мріє вийти заміж за поповича, їй навіть учитель — «не рівня». Але попівські сини віддавали перевагу багатству, а не красі, — а який посаг мала вона, сирота? «В теперішніх часах любов, — міркує дівчина, — то не сама лиш ідеальна стріла Купідона, а потребує більше реальних підстав». Після тяжких розчарувань Галя «задля кусника хліба» погоджується вийти за вчителя, якому не симпатизувала. Життя зайшло в безвихідь.

Пошуки вигідної пари для дочки-одиначки — основна причина неспокою сім’ї Солецьких у повісті Н. Кобринської «Ядзя і Катруся». Ядзі, правда, не доводилось думати про «кусник хліба» — вона була дочкою хай і невеликого, та все-таки поміщика. Але в суспільстві, в якому вона жила, процвітав дух наживи: кожен жених-багатій шукав ще заможнішої нареченої. Даремно Солецькі мріяли про сусіднього панича. Вацлава («оженився на Поділлю з панною, два рази багатшою від Ядзі»), даремно мати двічі возила дочку у м’ясниці до Львова, щоб на балах, вечірках її уподобав собі якийсь пан («Ох, чому то хороші панни не мають грошей!» — зітхнув, маючи на увазі Ядзю, один із них). Вийшла Ядзя, як і Галя з оповідання «Задля кусника хліба», але вже у старшому віці, за нелюба — за орендатора з сусіднього села.

Твір «Ядзя і Катруся» спершу був оповіданням, що готувалося до польського альманаху «Dia glodnych» (1890). За порадою І. Франка, Н. Кобринська розширила твір — і вийшла єдина в її доробку повість (опублікована в «Зорі», 1893).

Спочатку може здатися, що в цій оповіді йдеться про двох подруг-дівчаток. Доля справді на короткий час звела їх у дитинстві. Знову схрестилися їхні дороги, коли вони вже розміняли молодість.

Мати Катрусі, овдовіла українська селянка, вигодувала шляхтянку Ядзю своїм молоком («… що було робити: заробок трафлявся, а вона була дуже бідна»), а своє вимушено одірване од грудей «писклятко» тим часом втратила. Лишилася лише з Катрусею, а незабаром осиротила її.

«Коли Ядзя проживала, мов вазонова цвітка, переношена з покою до покою, від вікна до вікна… — Катруся, як дика хопта, росла власним промислом і власними силами».

Вирісши, зманіжена панна, помимо приваблювання женихів, убивала час вишиванням, а ще — сумнівною доброчинністю. Якось у лютому, опинившись з матір’ю на краю села (спацеруючи, не зчулися, як віддалилися від двору), вона побачила на призьбі убогої хати мале хлоп’я у самій сорочині і з грудкою чорного хліба.

«— Боже! Як тоті люди можуть жити: інша дитина відразу умерла б від такого зимна і такої їди.

— Все залежить від навички, вони вже так навикли, то їм се і не шкодить, — відповіла практичнійша мати…»

Про яку любов Ядзі до селян можна говорити, коли вона постійно чула батькові нарікання на «недбальство, лінивство, п’янство, зухвальство і невдячність простого люду», коли і мати час від часу висловлювала обурення «злим, здеморалізованим тим людом!» Ядзя мовчазно погоджувалася з такими оцінками.

Суворе життя зробило Катрусю колючою, різкою. Бідний парубок Максим добром розтопив її серце — вона стала йому вірною дружиною, матір’ю трьох дітей. Та недовгим було її щастя: помер чоловік. Скоро й сама ледь не переставилась. Це її хлопчика, неодягненого, з чорним хлібом у руці, а відтак і її саму, хвору та немічну, побачила Ядзя тієї лютневої пори. Одужавши, працьовита Катруся, як може, перебивається в ріднім селі; старших дітей віддає в найми, а з найменшим іде на тютюнове заробітчанство.

Ядзя і Катруся — два образи, два характери, соціальні й духовні контрасти. Ядзя не знає злигоднів, але в’яне, стиснута параграфами, духотою панського палацу. Катрусі ж достаток хіба тільки снився, але вільна вона у вчинках…

Представникам трудового народу присвячені оповідання Н. Кобринської «Янова» (1885; у першій публікації — «Як стара Янова їхала залізницею від Коломиї до Бурштина») і «Виборець» (1889).

Особливо сильним, сміливим є другий твір — з розряду політичної сатири. Образом селянина Якима Мачука письменниця засвідчила зростання суспільної свідомості галицького села наприкінці XIX століття. Ще вчора Мачук жив лиш турботами свого господарства. Та ось громада доручає йому представляти її виборчі інтереси в повіті. Сільські урядники намагаються підкупити його голос, намовляють підтримати польського пана депутата. Після гострої душевної боротьби селянин пересилює страх перед владою, а водночас і грошову спокусу. Прилюдно, перед виборчою комісією, він повертає іудину десятку й голосує за «руського посла… пана зі Львова». Чи поліпшить той «руський пан» становище селянства, Мачук не знає. Але «… він пізнав, що та земля, по котрій він ходить, на котрій від діда-прадіда стоїть єго хата, ті зелені ниви, гори, долини, та ріля, на котру він кидає зерно, все те — одна велика руська земля! А він, її правий властитель, коренний газда, він має про неї дбати…»

Таке соціальне й національне пробудженняг звичайно, лякало стражів цісарського, як і царського, режиму на Україні. Повідомляючи Н. Кобринську про долю чернігівського альманаху «Хвиля за хвилею», М. Коцюбинський писав: «Отож, нещодавно цензура пустила нам його, виключаючи, на превеликий жаль, іменно Вашого «Виборця», Лесі Українки «Давню казку» і Кримського «Сирота Захарко»! Можете собі уявити, яка нам досада!» В Росії «Виборець» побачив світ уже в 1892 році в журналі «Русское богатство» (перекладач — Л. Василевський).

Оповідання «Янова» починається описом місцевості: «На нашім славнім Покутю є маленьке містечко Пістинь». Принагідні, здавалося б, деталі будили важливу думку: і чого в