Володимир Лис - Із сонцем за плечима. Поліська мудрість Пелагеї

в пам’яті назавше, як і лишилася загадка цього чоловіка. Божого чоловіка, як у нас казали. Загадковий сивий дід

Іванька Полапський згадується ще й з іншого приводу. На Поліссі існує легенда про старого-старого, сивого (чи білого) як голуб діда. Дід той не вельми акуратний, в нього вічно шмарклі течуть, зашудраний (розпатланий), ходить із костуром, бочком, ледь накульгуючи. Просить копієчку й пампушечку: хто дає, той знаходить потім під порогом чи біля воріт, або й ще десь пригоршню, чи й дві золотих чи срібних монет. Якщо ж йому відмовляють, то починають у хаті речі пропадати, хворіє і гине худоба, а то й трапляється пожежа. Можливо, не тільки із співчуття, а й знаючи цю легенду, Іваньці не відмовляли в копієчці або й годували. Часом діти дражнилися з Іваньки, то він грозив палицею, на яку спирався, іноді якось по-чудернацьки лаявся, а після того ставав і гірко-гірко плакав. Раз я чув цей плач, і він був дуже схожий на дитячий.

При тому чоловік повторював:

– Обідили, обідили Іваньку.

Це ж казав, якщо хтось зупинявся й питав, чого він плаче. І ще:

– Обідили, обідили Іваньку, сміються, ни дали копієчку.

Як це поєднати з розумним поглядом, з бесідами про життя, які він часом заводив з людьми, – не знаю.

В легенді ж про старого, сивого й шмаркатого діда розповідається, що він, зустрічаючи когось на дорозі (найчастіше найбіднішого), сміявся й обсипав монетами з латаної-перелатаної торбини, та не «копієчками», а справді золотими монетами. Часом казав:

– Ти позначений. Мушу обдарити.

Що означали ті слова – ніхто не знав. Позначений долею, Богом? І на чому та мітка? Може, то Дід-Доля?

Відчуття хутора й світу

Бабуся прожила перші неповні 33 роки свого життя в селі Згорани, далі 41 рік – на краю лісу, за два кілометри від села, на хуторі, куди 1932 року переселився дід із сім’єю після дозволу польського уряду жити на хуторах. За своє життя бабуся була кілька десятків разів у місті Любомлі, раз у Володимирі-Волинському, ще, згадувала, в молодості на прощу до Почаєва ходили. Ну, і до родичів у сусідні села Полапи, Куснище, Перешпу, Сильно, Пехи, Положево навідувалася, зазвичай пішки, рідко на возі. Може, й ще десь була, про те не відаю.

Та тепер, згадуючи почуте від бабусі, від мами й інших людей про бабусю, я розумію, що, провівши головнішу частину життя на поліському хуторі, Пелагея мала своє вражаюче відчуття й того ж хутора як частини чогось невимірно більшого, може, світу, а може, й цілого космосу і світу в цілому, а чи не найголовніше – людини в ньому. Зрештою, можна сказати, що вона мала свій власний космос.

Отож, деякі міркування бабусі Пелагеї:

– Малою мені здавалося, що наше сило вельми велике. Що ото десь там, за крайньою хатою, світ уже кінчається. А потім зрозуміла, що там тико починається. Світ розбігатися став, і скіко людина б не бігла – не здожене.

– Великий Божий світ, у нім людина маленька, та часом здається, що теї всі зірки просяться погрітися до хати, а мо’, й у ній посвітити, як зігріються.

– Нащо людині багацько всякої всячини, так собі міркую, як у неї небо є, цілісінький світ, тико треба до себе впустити.

– Якби Бог людей ни жалів, то хіба дав би на таку красу подивитися? Хіба дав би з маленької людини великій вирости, щоб потому ще й дітей і онуків побачити, а то ж гинчий світ, і Божий знак на нім і той самий, і гинчий! Як щось у тебе пропадає – худобина ото загинула – то не за тим жалій, що добра нима, а за тим, що живе пропало.

– Малою питала: а хто то зірки на небі увечері запалює? Бог, казали мама. А я, мала: як то він успіває тико-во багацько засвітити? І то ж кожнісінького вечора. А мама Пріська, бувало: цить-но, а то Бозя почує, нагнівається й ще темніше стане. Ну, я принишкну, бо ж страшно без зірочок зустатися. А потому гадаю собі: як Бог мене таку маленьку почує, то подумає: воно ж мале, дурне, нащо його слухати? А коли слухає, то й пташку чує? І вийшла надвір, зорі таки світять, і чую: соловейко співає. Й так мені втішно на серці: я, маленька, чую, як то гарно тьохкає тая пташка, а десь там Боженько тоже соловейка слухає. Послухала, вернулася до хати, а мама питають: де ти була, Палазю, ой, чого ж така заплакана, геть щоки в сльозах? А й низчулася, що то як соловейка разом із Боженьком слухала, то сльози текти почали.

– Кажуть, зимля кругла, а я так думаю, що коли так, то, може, Бог неї на долоні тримає? Бо інакше б вона кудись котилася й котилася, а люди падали й падали б.

– Часом чути, як хтось далеко-далеко ни то плаче, ни то співає ци до себе кличе, так далеко, що аж на тім боці неба.

Повитуха-бабниця

Бабуся була знаною в селі (і не тільки у своєму) повивальницею (повитухою). Правда, по-місцевому, по-поліськи, то називалося – бабити. Під цим малося на увазі – приймати пологи, перерізати пуповину й зав’язувати пупа, здійснювати той магічний обряд, дійство-з’яву, внаслідок якого людина й з’являється на світ. Ну, а жінку таку звали бабниця. Знали, що бабниця Палажка не просто приймає пологи, не просто перерізає пуповину, не просто дає дитинку в руки матері чи кладе їй на груди теплу й живу істоту, а при цьому промовляє заповітні слова, від яких і дитина перестає репетувати, налякана першим знайомством із цим незатишним світом, і мати також швидко приходить до тями і, як казала одна односельчанка, «наче засвічується».

Те, що прочитаєте нижче, я почув частково од бабусі, частково од мами (на жаль, вже теж покійної), частково від жінки, в якої бабуся бабила.

Пелагея готувала себе до бабиння. Казала, що передчувала, кому дитина (знала, до кого покличуть) має з’явитися на світ. Молилася, постилася і (цікаво й зворушливо) вдягала в ті дні світліший одяг.

Брала з собою на бабницю материнку, любисток, медівник і траву, яку називала лісниця живуща. Казала, що дух їхній сприяє, аби пологи були легшими.

Подумки промовляла при появі дитини молитву: «Зроби, матінко Божа, цеє дитятко цвіточком, який вбирає сонце, росу і дух Божий невловимий».

Матері казала: «Дитя перші три-штири мінути ваші думки чує. У світ