Микола Ніканорович Магера - Казка про Хоробрих з Найхоробріших

всохне. Тому раби змушені будуть немовлятам прикладати до уст вже листочки з твоїх пагінців, які і кожним роком розростатимуться. Так без крові і війни раби самі забудуть свою мову і знатимуть лише твою пречудесну, найкращу у світі мову.

Довго роздумував цар Нелюд над зрадливими словами Попихача. А той лежав на підлозі, як пес, що зробив велику школу колишньому своєму народу, і весь тремтів, чекаючи в нагороду сотню батогів чи й ножа у чорне серце.

Нарешті цар Нелюд звелів Попихачу підвестися, дозволив поцілувати чобіт і задоволено промовив:

- Діло ти сказав, рабе. За це тобі з мого столу сьогодні дадуть чарку горілки і шматок ковбаси.

Тої ж весни налетіли на землю народу волелюбного, як сарана у посушливе літо, нелюдові лакузи. І кожен ніс по дві-три в'язки пагонів з нелюдового дерева Мови. Понатикували тих пагонів поганських по всій землі народу волелюбного: в селах і містах, на берегах річок і в лісах, біля людських оселе та шкіл, а найбільше - на священній Горі під святим чуло-деревом Мовою.

Та люди швидко повикидали ті нелюдові пагони, що вже де-не-де почали вкорінюватися, на вогнищах, у печах попалили.

Як довідався про те цар Нелюд, то дуже розгнівався на Попихача і його поплічників. Звелів негайно їх притягнути у палату та добре висікти батогами.

Цар Нелюд сидів на троні і з задоволенням дивився, як лупцюють зрадників на кам'яній підлозі. Попихач і його спільники зміями звивалися під дротяними нагайками.

і батогами, скиглили по-псячи, нявкали по-котячи, вили, як голодні вовки взимку. Нарешті цар Нелюд махнув рукою - і слуги перестали бити зрадників. Цар грізно посміхнувся і до Попихача:

- Ти чув, рабе, що сталося з моїми пагінцями з древа Мови?

- Чув, великий царю.

- За таку пораду, рабе Попихачу, я зітну твою зрадливу голову!

- Ой, не карай, великий царю, я жити хочу! - заверещав на всю палату Попихач. - Пусти мене у рабську землю, і я знищу ненависне тобі чудо-дерево Мову, сам догляну пагінці з твого древа Мови.

Цар Нелюд дивився з презирством на зрадників, і його аж занудило, бо Попихач з ватагою зараз нагадував бридких жаб-ропух; грізно сопів великим горбатим носом: "Ці раби все зроблять, щоб не тільки зрубати поганське чудо-дерево Мову, але й, коли того забажаю, винищать всіх людей у рабському краю. Вбити Попихача завжди встигну ”. А вголос промовив:

- Дарую вам життя, раби, йдіть у колишню свою землю, впрошуйте мої древа Мови. Якщо ж не подолаєте рабське чудо-дерево Мову, то пощади вам не буде. Геть з моїх очей!

І поповзли холодними зміями, зеленими ящірками, жабами ропухами і різним гаддям зрадники на колись рідну їм землю. Розлізлось те гаддя по усіх усюдах. Почали кам'яні палаци будувати, своїх однокровних братів у ярма запрягати, волелюбних юнаків у кайдани забивати, у темниш саджати.

Ще дужче застогнав народ волелюбний у неволі, а пагінці нелюдового древа Мови, що їх доглядали зрадники, вкорінювалися швидко і тяглись вершечками до сонця.

15

Наче поганки після дощу, на землі народу волелюбного виростали кам’яниці, коло них - нелюдові древа Мови. Щорік, то все більше плодилося зрадників, що проміняли рідну батьківщину на багатство і нелюдові втіхи. Зрадники почали цуратися своїх предків, соромитися матерів і батьків, з своїм немовлятам уже прикладали до уст листочки з нелюдових пагінців древа Мови.

Радів із своєї чорної роботи старий прехудющии Попихач. Щодня у його кам'яниці грала нелюдова музика, лунали нелюдові пісні, звучала нелюдова мова, збиралися пани і підпанки, пили, гуляли і царя Нелюда, як Бога вихваляли.

Та завчасно радів із своєї зради нелюдовий блазень Попихач. Забув він просина Світозара хороброго Зореносця.

Не один рік свого батька і вірних йому побратимів шукав Зореносець. Прийшов на священну Гору зо чудо-дерева Мови і ледь не заплакав: листочки на святому дереві прив’яли, нагнувся вершечок, ніби допомоги просив. А круг нього зеленіли, буйними кронами гнітили, сонечко крали у чудо-дерева Мови нелюдові саджанці.

Чорні брови у хлопця зійшлися до перенісся, тонкий ніс затремтів, як у загнаного у степу коня, карі очі вогнем запалали, а тіло нелюдською силою налилося. В одну мить юнак дерева нелюдові з корінням повиривав, на купу склав і підпалив.

Як запалало нелюдове зілля, то випрямилося чудо-дерево Мова, зазеленіли, радісно заблищали листочки, знову потягся до синього неба, до ясного сонця вершечок.

Дуже здивувався Зореносець, коли раптом побачив на священній Горі Сивобородого.

- Доброго ранку, великий Охоронцю святого чудо-дерева Мови! - привітався хлопець..

17

- Щасливого дня тобі, хоробрий юначе, - відповів Сивобородий. - Дякую, що очистив од нелюдових дерев священну Гору і визволив з-під них мене. Живим у землю був закопаний зрадником Попихачем. Скажи ж мені, сину, якого роду ти і племені? Хто народив тебе, хороброго?

- Народу я волелюбного, звати мене Зореносцем, а батько мій, отаман Світозар, десь на землі нелюдовій загинув.

- Ні. сину, ні! Живий твій батько, живі його друзі, бо їх покропило цілющою росою святе чудо-дерево Мова.

- Живий тато?! - скрикнув на весь білий світ Зореносець.

- Де він, де, великий Охоронцю?

- Твій батько, сину, хоробрий отаман Світозар і його побратими Хоробрі з Найхоробріших зв’язані ланцюгами залізними лежать у глибокій печері, що у дрімучому лісі, аж на краю царства Нелюдового. Над печерою п'ятсотлітній дуб росте, і видно його здалека. Це сталося, любий Зореносцю, того року, як ти народився.

- Дякую, великий Охоронцю святого чудо-дерева Мови народу волелюбного! Іду я тата і його друзів вірних визволяти!

- Не спіши, любий Зореносцю. З голими руками туди не доберешся. Стань під святе чудо-дерево Мову, щоб воно своєю цілющою росою зросило твою голову. А ще візьми ось цю гілку.

Як тільки Зореносець доторкнувся до подарованого пагінця з чудо-дерева, у його руці заблищав великий гострий меч.

- Тепер, Зореносцю, - урочисто промовив Сивобородий, - не бійся нікого. Твій меч подолає і гори високі, і замки пудові, і звірину різну, і воїнів нелюдових. Ще меч твій рідний брат вітру буйному і,

18

на допомогу отаману Світозару і понесе, куди задумаєш. Іди ж, юначе хоробрий Хоробрим з Найхоробріших.

Подякував Зореносець Охоронцю і вітром буйним полетів на землю Нелюдову.

Летить він день, летить вже й другий, а па третій бачить три дороги. Якою ж вдаритися до лісу дрімучого?

Сів юнак, відпочив,