Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток

доброзичливістю дипломата стоїть індивідуальний підхід, вирішальний для його людських симпатій, завдяки такому підходові якийсь зануда і докучайло, хай він і розумник та добряга, може сподобатися менше, ніж вільнодум і веселун, який здається багатьом вітрогоном і нікчемою. «Де Норпуа знову запросив мене на вечерю; в комісії дивина, та й годі: там він ні з ким не близький. Я певен, що він мені ще розповість щось дивовижне про війну сімдесятого року». Мій батько знав, що маркіз де Норпуа був єдиний, хто попереджував імператора про нарощування потуги і войовничих замірів Пруссії, а ще він знав, що Бісмарк вважав маркіза світлою головою. Недавно журналісти помітили, що в Опері, на галавиставі на честь короля Теодосія[13], монарх мав з маркізом довгу розмову. «Треба буде з'ясувати, чи такий уже важливий цей приїзд короля, — сказав мій батько, якого дуже цікавила закордонна політика. Старий Норпуа звичайно застебнутий на всі ґудзики, але зі мною — він не від того, щоб пощирувати».

Щодо моєї матері, то посол, очевидно, мав не той склад мислення, щоб її чарувати. Гідне уваги, що мова де Норпуа була збираниною задавнених слів, пов'язаних у людей з якоюсь певною кар'єрою, певним класом і певною добою, — добою, яка для цієї кар'єри і для цього класу, може, ще не зовсім минула, — і часом я шкодую, що попросту не записував того, що він казав. Бо якби записував, то, подаючи його портрет, добився б ефекту старосвіччини з такою самою легкістю і таким самим робом, як пале-рояльський[14] актор, який на запитання, де він вискіпує такі чудернацькі капелюхи, відповів: «Я їх не вискіпую, а зберігаю». Словом, мені здається, що моя мати вважала маркіза де Норпуа трохи «ветхозавітним», і коли ця ветхозавітність прозирала в його поводженні, то їй це подобалося, зате ветхозавітність навіть не його думок, — мислив маркіз де Норпуа цілком по-сучасному, — а його слів не вельми її тішила. Проте вона відчувала, що, захоплюючись дипломатом, вона б тим самим мило лестила своєму чоловікові, до якого той вельми ласкавий. Тож підтримуючи в моєму батькові високу думку про маркіза де Норпуа і підносячи завдяки цьому його самого у власних очах, моя мати, як вона гадала, виконувала свій обов'язок — скрашувати чоловікове життя, так само як вона його виконувала, дбаючи, щоб кухарка готувала смачно і щоб челядь була як шовкова. Брехати моєму батькові вона не вміла, тож убивала собі в голову, що захоплена послом, щоб мати змогу щиро його вихваляти. А втім, їй справді подобалися його добродушний вираз, старосвітська звичайність (така церемонна, що коли він ішов, випростуючи свою височенну постать, і помічав зустрічну карету з моєю матір'ю, то, перш ніж уклонитися, викидав щойно розкурену сигару), його гладенька мова, намагання не згадувати про себе і вести втішні речі, дивовижна пунктуальність у листуванні, через що моєму батькові, який допіру кидав йому листа і впізнавав на одержаному конверті маркізову руку, закрадалася мимоволі думка, що їхні листи ненароком розминулися; здавалося, для маркіза передбачено окрему, додаткову доставку пошти. Мати дивувалася, що маркіз, попри те, що такий заклопотаний, такий акуратний, і попри те, що завжди на людях, такий уважний: вона й гадки не мала, що ці «попри» — не що інше, як неусвідомлені нею «бо»; вона й гадки не мала, що (подібно до того, як є старці, напрочуд молодяві на свій вік, королі, що тримаються зовсім просто, і провінціали-всевіди) маркіз де Норпуа завдяки одним і тим самим звичкам може вчасно давати всьому раду й акуратно відповідати на листи, бути милим у вищому товаристві й чемним з нами. Ба більше, помилка моєї матері, як і всіх скромних людей, пояснювалася тим, що вона принижувала, а отже, й відривала від інших речей усе, пов'язане з її особою. Вона бачила заслугу батькового приятеля в тому, що той так швидко нам відписує, хоча веде велике листування, в цьому листуванні виняткової ваги надавала його листові нам, хоча цей його лист був усього лиш одним з його листів; так само вона не враховувала того, що для маркіза де Норпуа обід у нашому домі був лиш одним із численних обідів у його світському житті: не спадало їй на думку, що посол здавна звик на дипломатичній службі вважати проханий обід за один зі своїх обов'язків, що він звик показувати на таких обідах прищеплену йому галантність, якої не міг позбутися й тоді, як сидів за нашим столом.

Перший обід з маркізом де Норпуа, — того року, коли я ходив гратися на Єлисейські Поля, — запам'ятався мені, бо я тоді нарешті побачив Берму на ранковій виставі у «Федрі», бо розмовляючи з маркізом де Норпуа, я одразу і по-новому збагнув, настільки почуття, породжувані в мені всім, що стосується Жільберти Сванн та її батька-матері, не схожі на ті, які ця родина будить до себе в решти людей.

Певне, бачачи, як я журюся напередодні різдвяних канікул (Жільберта мені заявила, що ми з нею не побачимося аж до їхнього кінця), мати на потіху мені сказала: «Якщо тобі все ще кортить побачити Берму[15], батько, мабуть, дозволить піти тобі до театру з бабусею».

Але то саме маркіз де Норпуа сказав моєму батькові, що мені було б корисно піти на Берму, що така подія для підлітка стане пам'яттю на все життя. Батько, досі противник того, щоб я марнував час і важив здоров'ям через те, що він, на превелике бабусине обурення, називав дурницею тепер ладен був дивитися на реабілітовану послом виставу як на одну з умов, необхідну для побудови моєї блискучої кар'єри. Бабуся, яка, згнітивши серце, пожертвувала задля мого здоров'я всім тим корисним, що, на її думку, дала б мені гра Берми, тепер тільки руками розводила: маркіз де Норпуа щось там бовкнув, а батьки вже готові занехаяти здоров'я дитини. Твердо уповаючи, як подобає раціоналістці, на свіже повітря та на ранні обляги, вона вболівала над цим порушенням приписаного мені режиму і вражено знай товкла моєму батькові: «Який же ти легковажний!» — на що батько огризався: «Отакої! Тепер ви вже