Мнацакан Варданович Тарян - Месник: Повісті та оповідання

Хуане, ні, любий, зараз рана ще свіжа й не так тобі дошкуляє, але трохи згодом ти не зможеш навіть ворухнути плечем,— лагідно сказав я.

— Я дужий хлопець, ось побачите… Не відмовляйте… Я так хочу…

— Це неможливо, мій хлопчику. Я відправлю тебе туди, де збирають дітей іспанських героїв, а через кілька днів наш корабель повезе тебе на радянську землю.

Потім я звернувся до одного з наших санітарів:

— Слєпцов, перев’яжи хлопцеві рану, нагодуй його і готуй у дорогу.

Хуан-Альварес, відчувши, що це рішення остаточне, спохмурнів, стояв як у воду опущений.

Його таки відправили, як і сотні іспанських дітей, на радянську землю, щоб він тут жив і учився…

Хтозна, може, Хуан-Альварес став мужнім офіцером і воює зараз на одному з наших фронтів,— закінчив свою розповідь майор.

Проїхали вже кілометрів вісімдесят, до розташування їхнього полку залишався ще якийсь десяток кілометрів. Перестав падати сніг. Уже й дорога стала краща, сухіша.

То тут, то там час од часу видно було сліди минулих боїв — розбиті автомобілі, обгорілі танки, перекинуті мотоцикли, ящики з-під снарядів, каски…

По обидва боки шосе знову потягся похмурий мішаний ліс, лише сосни де-не-де зеленіли, трохи обважнілі під мокрим снігом.

Невдовзі машина звернула з шосе й покотила лісом. Зупинилася біля військової частини.

Коли майор Кузнецов з офіцерами вийшли з машини й рушили до штабу полку, молодший сержант Бойко раптом вигукнув:

— Товаришу майор! Кузнецов озирнувся.

— Дивіться, той хлопчина з їдальні…— Він показав на Армена, який стояв неподалік машини.

Майор на якусь мить завмер, потім підійшов до хлопця.

— Ти звідки взявся?

— З вами приїхав,— буркнув Армен.

Майор подивився на комісара, потім на начальника штабу й розгублено знизав плечима.

— Яким це чином?

— На «хвості»…

— Як же ти не замерз?

— Коли машина їхала повільно, зістрибував і біг слідом, аби зігрітися… А потім знову на «хвіст»…

— Он воно як…— Майор розгублено похитав головою: — Як же ти зміг проїхати таку дорогу на «хвості» машини? Ні, це щось неймовірне.

Армен опустив голову.

— Що тепер мені робити з тобою? — трохи підвищивши голос, запитав Кузнецов.— Хіба я не тобі казав, що не можна?.. Чого не послухався?

Армен, незважаючи на те, що промерз до кісток, намагався не показати цього. По-військовому виструнчився, сказав:

— Я, товаришу майор, мушу помститися…

Майору забракло слів. Не знайшлося їх і в комісара та начальника штабу. А молодший сержант Бойко подумав: «Видно, мужній хлопець, такий не кидає слів на вітер».

Хоча Арменова відповідь і сподобалася майорові, однак, приховуючи це, сказав що суворіше:

— І без тебе є кому воювати. Сьогодні ж відправлю назад.

— Ні, не поїду… не хочу… Товаришу майор, благаю… хочу бути в армії… Я читав книжку «Як гартувалася сталь» Островського. Корчагіну було всього лише п’ятнадцять років, а мені… я і він…— Армен не знаходив переконливих слів, і від безсилля на очі йому набігли сльози.

Хоча згадка про Островського трохи збила з пантелику майора Кузнецова, проте він і не думав здаватися. Однак сльози хлопчика сколихнули його душу. Знову згадав свого сина Дмитрика. Відчувши вагання, звернувся до комісара:

— Ну, що будемо робити, Петре Михайловичу?

— Костянтине Георгійовичу, коли він так наполегливо просить…

— Та ще й після такої тяжкої дороги…— додав начальник штабу.

— Так,— провадив далі комісар.— Жаль його відправляти назад. Без нагляду зовсім пропаде…

— Ваша правда, комісаре.

— Нехай лишається при штабі. Думаю, що біля нас хлопець зміцніє і в майбутньому стане справжнім мужчиною.

— Хай стане сином нашого полку,— додав начальник штабу.

Армен, затамувавши подих, дослухався до їхньої розмови й не зводив очей з майора. Коли їхні погляди стрілися, майор не втримався від усмішки й, хитаючи головою, проказав:

— Ох ти ж чортеня…

Армен і собі усміхнувся під ніс.

— Ну, добре, скажи спасибі капітанові та комісарові, це вони умовили мене… Лишайся у нас, при штабі.

Хлопець, полегшено перевівши подих, підійшов до них ближче:

— Дякую, товаришу майор, дякую, товаришу капітан, спасибі, товаришу комісар.

Нараз усім стало весело.

Вони разом зайшли до штабу. Воїни, які там були, здивовано дивилися на Армена.

— Де це ви дістали його, товаришу майор? — запитав штабний писар єфрейтор Петренко, змірявши очима хлопця з голови до ніг.

— Довга історія. Віднині він буде при нашому штабі, листоношею. Словом, маєш помічника.

— Е, який із нього листоноша? — зверхньо кинув єфрейтор Петренко.— Самому доведеться ходити замість нього. Все розкажи, покажи, а тоді ще й одведи куда треба.

— Помиляєшся, через кілька днів побачиш.

На обличчі Петренка відбився сумнів.

— Товаришу єфрейтор,— посерйознішав майор.— Зараз же відведи Армена до перукаря, хай постриже його, а потім у лазню. Тоді до старшини, хай щось підшукає зодягтися хлопцеві, поки пошиють форму. І не забудь добре нагодувати його, зрозуміло?

— Єсть, товаришу майор,— зірвався з місця єфрейтор Петренко.

* * *

Восени 1943 року наші війська визволили Дніпропетровськ. У цій операції брав участь і стрілецький полк майора Кузнецова. Після тривалих кровопролитних боїв воїни були зморені, виснажені безсонням і втомою. І от нарешті зупинилися в лісі для перепочинку та поповнення полку,