Микола Гоголь - Скорочено Тарас Бульба

поляки оцінили у дві тисячі червонців, він, схоронившись на дні возу, завантаженого цеглою, за допомогою старого єврея Янкеля дістався Варшави.

Не зумівши ні звільнити Остапа, ні побачитися з ним, Тарас, переодягнутий іноземним графом, прийшов на майдан, де мала відбутися страта. Народ стікався туди звідусіль. У "той грубий час" це було одним із найцікавіших видовищ не тільки для черні, але й для вищих класів.

Нарешті привели запорожців. Вони йшли не боязливо, не понуро, але з якоюсь тихою погордою. Попереду всіх — Остап. Йому першому довелося випити цю важку чашу. Остап витримав усі муки й тортури. Але коли підвели його до останніх смертних катувань, повів він очима навколо себе: Боже, всі невідомі, всі чужі обличчя! Хоч би хто-небудь з близьких був присутнім при його смерті! Проте не ридання слабої матері чи дружини хотів би почути тепер Остап, а розумне, тверде чоловіче слово. І вигукнув він у душевному безсиллі: "Батьку! Де ти? Чи чуєш ти?".

"Чую!" — пролунало серед загальної тиші, і весь народ здригнувся. Вершники кинулися шукати Тараса, але його вже й слід простив.

XII

Відшукався слід Тарасів. Він керував відбірним полком під час знаменитого повстання на чолі з гетьманом Остряницею. І коли вся козацька старшина, не сміючи знехтувати проханням місцевого руського духовенства, погодилася відпустити коронного гетьмана Потоцького, взявши з нього клятвену присягу забути стару ворожнечу, один тільки полковник не погодився на такий мир. Цим полковником був Тарас. Зі своїм полком він вирушив далі гуляти Польщею, справляючи "поминки по Остапові" в кожному поселенні, доки польський уряд не занепокоївся всерйоз і не доручив тому ж Потоцькому з п'ятьма полками конче спіймати Тараса.

Потоцький наздогнав козаків на березі Дністра. Чотири дні билися козаки, вичерпавши всі припаси й сили, і Тарас вирішив пробитися крізь ворожі ряди. Можливо, ще раз послужив би йому вірний кінь, якби не нахилився старий отаман розшукати в траві свою люльку з тютюном, не бажаючи, щоб і люлька дісталася ворогам. Тут і схопили його. Але не старість була тому виною: сила здолала силу, близько тридцяти чоловік повисло на ньому. Присудили поляки спалити Тараса на виду в усіх, прикувавши кайданами до дерева. Але не на полум'я дивився Тарас; дивився він у той бік, де відстрілювалися козаки. А козаки незабаром уже були на човнах і гребли веслами. Кулі сипалися на них зверху, але не діставали. І Спалахнули радісні очі у старого отамана.

"Прощайте, товариші! — гукнув він.— Згадуйте мене і наступної весни прибувайте сюди знову й добре погуляйте!.".

А вогонь уже піднімався над багаттям, розстилаючи полум'я по дереву. "Та хіба знайдуться на світі такі вогні, муки й така сила, яка б пересилила руську силу!"

Козаки швидко пливли по Дністру на вузьких двокермових човнах, дружно гребли веслами і говорили про свого отамана.