Дмитро Васильович Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том II

Цирк виступав у селі Лісному.

Село невеличке, загублене серед мережива річечок, серед лісів і перелісків. Але глядачів повно. Ніколи ще сюди не приїздив цирк, тому і зібралися всі, хто міг, малі й дорослі.

А прибув сюди цирк завдяки наполяганням Юриного батька. Він не раз казав:

— Нас повинні бачити не тільки у великих містах. Нам треба виступати на заводах, у колгоспах, а особливо — у віддалених селах. Тим людям немає часу, щоб їздити до міста на всілякі видовища. Ми мусимо самі до них поїхати.

Дехто з артистів вважав Юриного татка диваком, а його затію — химерою, і неохоче їхав у село. Найдужче заперечував проти поїздки Владислав Янчук. Кричав, що він — не балаганщик, що йому потрібні справжні глядачі, які розуміються на мистецтві, але не міг не скоритись волі всього колективу, і поїхав…

Так само, як і в місті, поставили шапіто. Розклеїли афіші.

Була неділя, йшла ранкова вистава.

Перед початком вистави виявилось, що місць не вистачає. І тоді Сергій Любченко дозволив заходити без квитків. Нехай кожен, хто хоче, дивиться виставу. Цирк від цього нічого не втратить, а для людей — і користь, і веселий відпочинок.

Отож зала була набита людьми, як засік зерном. Випалені на сонці хустки і кашкети дорослих. Чубаті голови хлопчаків і дівчаток. Засмаглі, аж темно-коричневі обличчя. Облуплені носи і — розширені, блискучі, переповнені цікавістю очі.

Артисти ще ніколи не бачили таких вдячних глядачів. Вони голосно, дружно й нестримно сміялися з веселих витівок клоуна, а кожен новий номер супроводжували захопленими вигуками.

Почавши свою красиву гру блискучими барвистими булавами ще за лаштунками, першими вибігли на арену два жонглери. Здавалось, що ті великі блискучі груші були прив'язані до їхніх рук невидимими нитками. Булави злітали вгору одна за одною і всі разом, крутились у повітрі, падали, на якусь мить торкалися рук і ніг артистів і знову літали над їхніми головами. Потім літали в повітрі блискучі обручі, тарілки, м'ячі.

До жонглерів приєднався клоун у широких картатих штанях і з кумедною шапочкою на голові. Він смішно падав, збитий з ніг великим гумовив м'ячем. Потім плакав так, що сльози дзюрчали з очей двома довгими цівками. Намагався заважати жонглерам. Але вони разом з ним жонглювали ще красивіше і спритніше.

Юра і Петя стояли за завісою з золотавими китицями і хвилювалися: скоро й їм виступати.

А тим часом на натягнутій дротині з'явились канатоходці. Юнак і дівчина. Він — з довгою бамбуковою жердиною. Вона — з великим барвистим віялом, граціозна і легка, як метелик. Ні, ніколи не бачили такого дива глядачі з цього далекого села! Де ж таки видано, щоб людина танцювала на тоненькій дротині гопак і польку, щоб лежала нерухомо й не падала, щоб переверталася в повітрі і знову ставала ногами на дріт!..

Але артисти приготували глядачам новий сюрприз, ще більш захоплюючий, ще ефектніший.

По легкій вірьовчаній драбинці швидко подерлись, ні, не подерлись, а просто-таки побігли повітряні гімнасти Сергій та Валентина Любченки. Обоє в легких блакитних трико, що виграють рясними блискітками, ніби живими зірочками, обоє молоді, вродливі і спритні, вони наче прилетіли з зовсім іншого світу, щоб зачарувати людей неймовірними, майже фантастичними трюками.

Оркестр грає то бадьорі, то тихі, мрійні мелодії. Очі глядачів спрямовані, вгору, під високий купол цирку. А двоє людей безстрашно крутяться на сріблястих знаряддях, перелітають з трапеції на трапецію, завмирають у красивих і ризикованих позах.

Петя пішов готуватись до виступу. Юра лишився біля лаштунків сам. Але це й добре. Ніхто не заважає йому стежити за батьком і матір'ю.

Юра бачить, що зараз не тільки він, а сотні людей захоплено стежать за складними, відчайдушними трюками його батьків, милуються красою їхнього тіла, грою їхніх м'язів. А мама!..

Як легко й красиво пливе вона в повітрі. А за нею прозорими крилами тріпочуть кінці довгого білого шарфа. Здається, то двоє птахів літають і граються в повітрі і ніколи не припинять свого чудового льоту!..

«І нехай… нехай!..» — думає Юра, і його губи тремтять у посмішці. Хай дивляться всі оці люди на його татка і маму.

Он сидить уже немолода жінка в білій хустинці в синій горошок. Вона побожно склала руки на грудях, звела догори очі і так завмерла, боячись поворухнутись. Біля неї — чоловік з розлогою білою бородою. Цей, навпаки, не може спокійно всидіти на місці. Він то робить якісь непевні рухи руками, то якусь хвилю невідривно дивиться вгору, то розгублено поведе очима навколо себе, ніби запитає: «А чи правда оце все, що нам тут показують? Чи це не омана?..»

На гальорці здебільшого діти, такі ж, як і Юра, старші і менші за нього. Хлоп'ята і дівчата верещать від задоволення, штовхають одне одного, показують пальцями і тільки й чути, як вигукують:

— Ну, ти диви!

— Ох, і здорово ж!

— Оце так диво!

Їм ніхто не забороняє вигукувати та галасувати, і це Юрі дуже подобається. Нехай! Адже, мабуть, не скоро їм знову доведеться побувати на цирковій виставі.

Юра так задивився на глядачів, що й не почув, коли оркестр перестав грати мелодійного вальса та перейшов на барабанний дріб. Цей дріб, спершу тихий, а далі все гучніший і гучніший, завжди породжував у круглому цирковому приміщенні атмосферу чогось незвичайного, тривожного і навіть таємничого. Глядачі й зовсім завмерли, заніміли на своїх місцях. Навіть малеча на гальорці й та присмирніла так, що можна було почути найтихіший шепіт.

Цей барабанний дріб завжди по-своєму впливав