Василь Головачов - Простір неспокою

— Зараз там грають японці й збірна Європи. Рахунок два-один.

— Японці? — поцікавився Павлов.

— Що японці? — в тон йому запитав Солінд.

Усі засміялися.

— Ну, виграють?

— Ні,

Настала тиша. Павлов присвиснув.

— Це як же розуміти?

— А ось так. Європейці в ударі. Зденек Рослонець прострілює блок під найгострішим кутом. Японці нічого не можуть з ним удіяти. І хоча ви в Європи виграли, сьогодні вам довелося б сутужно.

— Чому? — здивувався повновидий, наївний, як п’ятирічне хлоп’я, Павлов, що перероджувався лише під час гри — ставав хитрим і мудрим, мов змій. — Хіба ж ми погано грали?

Солінд у задумі посмикав себе за мочку вуха.

— Грали ви добре. Але дуже вже самовпевнено, сьогодні так грати вам не дадуть. Зрозуміли мене? Ну, гаразд. Готові? Зараз масаж, потім розминка у півнорми. В стартовій шістці вийдуть Івар, Віталій, Сергій, Гнат…

Зал був повен, незважаючи на те, що зустрічі розиграшу Кубка континентів з волейболу транслювало центральне інфррмбачення Землі по всій Системі. У Гната раптом спітніли долоні, і він машинально тер їх об майку. Пробігши очима передні ряди уболівальників, Гнат зустрів погляд дівчини, яка з цікавістю розглядала майданчик ї гравців. Дівчина була схожа на Аларіку… А втім, це ж вона сама! Тут?! У залі?!

Серце стрибнуло донизу, хвиля гарячої крові ударила в лице… Яким чином Аларіка, що завжди ставилася до волейболу, сґюрту взагалі, з упередженням, опинилася в залі на змаганнях? Аларіка… Той самий овал смаглявогб тонкого обличчя, вигин брів, чіткий малюнок губ…

Гнат дивився на неї лише мить, але цього було досить, щоб воскресити в пам’яті минулі зустрічі…

Залунала сирена, і команди вишикувалися.

— Фінальна зустріч з волейболу на Кубок континентів! — почувся в залі голос судді-інформатора. — Зустрічаються збірні Північної Америки і Російських рівнин.

— Ну, орли! — мовив Гладишев, коли команди обмінялися привітаннями і було розіграно подачу. — Наш майданчик. Залишаємося?

— Залишаємося, — поспіхом кинув Гнат.

Аларіка сиділа навпроти їхнього майданчика…

Перший сет вони програли з рахунком одинадцять-п’ятнадцять.

Зал гудів. Гнат глянув на Аларіку. Дівчина, сміючись, щось говорила сусідові праворуч, кремезному, з довгий, і вузьким обличчям. “Років сорок п’ять — п’ятдесят”, — прикинув Гнат, і зненацька до нього дійшло, що він усе ще думає про Аларіку, що її присутність заважає йому грати так, як він може. “І чого я так рознервувався? Невже щось зосталось у серці від колишнього? Ні, з Аларікою покінчено раз і назавжди… Що я знаю про неї? Вона не одна, ось і все. І досить про, це!..”

Його команда, програвши дві перші партії, виграла наступні три.

У коридорі Гната наздогнав Солінд, якусь хвилю йшов поруч мовчки, а потім сказав з несподіваною осмутою:

— Ти грав здорово, Гнате! Я не знаю іншого такого гравця в жодній збірній Системи, Одначе ти здатен на більше, хто-хто, а я бачу.

Гнат зціпив зуби.

— Але?.. Я добре чую “але”.

Солінд зупинився.

— Ніякого “але” немає, просто… не забувай, що перемоги роблять нас щасливішими, а поразки — людянішими. Теза не нова, проте вона и досі не застаріла. — Тренер легенько підштовхнув Гната в спину. — Ти зрозумієш це згодом. Ну, йди.

Гнат не збагнув до кінця суті тренерових натяків, лише набагато пізніше усвідомив їхній справжній зміст. Зараз же він тільки кивнув і повернув до роздягальні. А біля її дверей Гладишев, усміхаючись, підвів до. нього трьох:

— Це до тебе.

Високий, довгобразий чоловік у куртці і чорних штанях блиснув чіпкими очима, кинув коротко: “Вибачте, — і подав руку, — Май Ребров”.

Гнат лише тепер упізнав його — це був тренер збірної Землі з волейболу. А поруч — Аларіка! Невже він — її чоловік?! Чи, може, оцей, другий її супутник?

Збентеження не зразу полишило Гната. Він ще раз пережив миттєве відчуття втрати й заздрості до незнайомих людей, які знали Аларіку, напевне, давно, і йому знову здалося, що не було між ними п’яти років часу й простору, а був тільки дивний сон, і досить лише струснути головою, як Аларіка засміється і подасть руку…

Він помітив глузливі іскорки в очах дівчини, отямився і назвався.

Молодий супутник Реброва, нижчий від нього на голову, мовив холодно:

— Леон.

— Аларіка, — сказала дівчина, тонко вловивши Гнатове вагання.

Ребров узяв Гната під руку і відвів убік:

— Ви, мабуть, здогадуєтеся, чого я сюди завітав. Я знаю вас уже два роки… Так-так, не дивуйтеся, два роки. Солінд мій друг, і тому я знаю все про гравців Російських рівнин. Починали ви…

— У “Буревіснику”.

— Так, у “Буревіснику”, потім друга молодіжна збірна континенту, потім перша… Ви спортсмен настрою. Для спортсмена екстра-класу, яким ви, безперечно, є, це велика вада. І, незважаючи на це, я запрошую вас до збірної Землі. По-перше, тому, що коли пік форми збігається у вас із піком настрою, ви здатні на чудову віддачу. По-друге, вірю: ми з вами зможемо усунути вашу ваду. Звичайно, моя думка ще не рішення