Володимир Бабула - Пульс Всесвіту

Ми домовилися зустрітись о четвертій дня на Карловому мосту.

Признаюсь, я радів цій зустрічі. Хоч від редакції до Карлового мосту зовсім близько, я вдягнувся вже о пів на четверту. Однак біля дверей мене перепинив довготелесий чоловік, схожий на Дон-Кіхота. Під пахвою він тримав великий заяложений сувій паперів.

— Ви вже йдете? — спитав він зовсім недоречно. — Я хочу з вами поговорити. Прийшов до вас у дуже важливій справі. Це — відкриття, яке докорінно змінить історію людства.

— Перпетуум-мобіле? — запитав я холодно.

— Ні. Ви чули сигнали з Всесвіту?

«Пегас!» — блискавично промайнуло у мене в голові.

— Так знайте ж: моє відкриття має для людства більше значення, аніж штучний супутник! — вів далі незнайомий, і раніше, ніж я встиг опам’ятатись, кинувся на коліна, і почав розгортати сувій. За кілька секунд підлога редакції була вкрита папером у клітку, помережаним чудними значками.

— Ви стоїте над картою світу! — урочисто заявив відвідувач. — Це план метеорологічної війни! Погода може стати найдійовішою зброєю проти ворога… Хвилинку, я вам усе докладно поясню… Ворога ми затопимо дощами і зливами, зметемо бурями та ураганами…

Ще й зараз пригадую неприємне почуття, що охопило мене тоді. Я відчув, як кров приливає до голови, як у мене з неймовірною силою наростає лють.

Од вибуху гніву мене врятував телефон. Говорив доктор Пегас.

— Чи є у вас сьогодні вільна часинка? Можете завітати до мене десь о п’ятій годині? Я маю надзвичайно цікавий сюжет для фантастичного оповідання.

— Так, зараз прийду! — сказав я скоріше не йому, а бідолашному винахідникові, який усе ще стояв навколішки і з нетерпінням поглядав на мене.

— Ні, не зараз, бо я повернусь додому тільки о пів на п’яту. Запишіть мою адресу: Мала-Страна, Ностицева вулиця, п’ять.

— Дякую за запрошення! — відповів я.

— Тож не забудьте! — сказав доктор Пегас на прощання.

«Метеорологічного винахідника» я послав на шию колегам з журналу-конкурента. Хай використають його винахідницький талант для чогось більш розумного.

Чим далі від нас рідна планета, тим яскравішими стають мої спогади. У темряві Всесвіту, коли між нами залягла нескінченність, бачу все значно виразніше, аніж бачив колись на Землі. Реально відчуваю запах вітру, який колись гуляв над Влтавою. Бачу їдку імлу, що закривала вид на Празький кремль. Чую приглушений гомін вулиць рідного міста…

— Добридень, Гонзо! — вітається Єва так, мовби ми не бачилися не вісім років, а лише один день.

— Винахідник… дивак… настирливий… — промимрив я розгублено, пояснюючи запізнення.

— Не треба виправдовуватись! — засміялась Єва. — Ти не змінився анітрохи. Пам’ятаю, колись я чекала тебе на цьому ж місці. Чекала півдня і, здавалось, могла б чекати півжиття. Мабуть, ніде в світі людина не створила такого чудового куточка, як отут.

«Ти теж не змінилася за цей час!» — думав я. Пригадую, як вона завжди по-дружньому мило і все ж холодно відштовхувала мене. Глибоко дихаю морозним повітрям і радію, що між нами пролягло аж вісім років, які зробили нас розсудливішими.

— Тобі не подобається Карлів міст? — наївно запитує Єва.

— Звісно, подобається… — вдаю з себе байдужого. — Зараз пів на п’яту, а о п’ятій у мене ділове побачення.

— Шкода. А я з таким нетерпінням чекала цієї зустрічі…

Я допитливо дивлюсь на неї і відчуваю, як куточки моїх губів тремтять від іронічної посмішки. Єва зрозуміла мій погляд.

— Гонзо, Гонзо… — зітхнула вона. — Ці нещасні вісім років… Але… Зараз я відчуваю, що ти став для мене значно ближчий…

Під сяйвом запнутих імлистим серпанком ліхтарів ми повільно йшли до Малостранської площі.

— Ти… ти про мене зовсім не згадував? — запитала вона несміливо.

— Згадував… — відповів я, відчуваючи, що починаю втрачати ґрунт під ногами.

— Ніхто мені за цей час так не припав до серця…

— Знаю, о гордовита і вибаглива принцесо!

І раптом чую таке, що приголомшило, мене, як вибух бомби.

— Я чекала тебе, Гонзо. Ні, це не жарти. Раніше я цього не усвідомлювала, бо надто захоплювалась архітектурою.

Мені здалося, що це не та Єва, яку я колись знав. Ця була якась інша, ніжніша, прихильніша.

На башті храму святого Мікулаша годинник пробив п’яту.

«Пегас, — пригадав я, — мабуть, уже чекає на мене».

Я взяв Єву під руку і швидко потягнув через Малтезьку площу до Ностицевої вулиці. Спочатку вона дорікала мені за те, що я призначаю два побачення одночасно, але потім з цікавістю вислухала мою розповідь про нічну розмову і сигнали з Всесвіту.

Старенький будинок під номером п’ятим був тьмяно освітлений ліхтарем, прикріпленим до фасаду. Над склепистими воротами — щит у стилі бароко з двома горлицями. Другий щит був розбитий, він дивився на вулицю, як сліпе око. З освітленого вікна поруч нього лунала інтродукція з «Паяців». Патефонна пластинка була добряче заїжджена, але це тільки посилювало