Антон Чехов - Вишневий сад

Аня (сумовито). Це мама купила. (Іде до своєї кімнати, каже весело, по-дитячому). А я в Парижі на аеростаті літалаї

Варя. Серденько моє приїхало! Красуня приїхала! Дуняша вже повернулась з кофейником і варить каву.

Варя (стоїть біля дверей). Ходжу я, серденько, цілий день по господарству і все мрію. Віддати б тебе за багатого чоловіка, і я б тоді була спокійніша, пішла б собі в пустинь, потім у Київ... у Москву, і так би все ходила по святих місцях... Ходила б і ходила. Ліпота!

Аня. Пташки співають у садку. Котра зараз година?

Варя. Певно, третя! Час тобі спати, серденько. (Входячи у кімнату до Ані). Ліпота!

Входить Я ш а з пледом, з дорожньою сумкою.

Яша (йде через сцену, делікатно). Тут можна про-* ити-сь?

Д у н я ш а. Вас і не впізнати, Яшо. Який ви стали за кордоном.

Я ш а. Гм... А ви хто?

Д у н я ш а. Коли ви звідси виїздили, я була отакою... (Показує од підлоги), Дуняша, Федора Козоїдова донька. Ви не пам'ятаєте!

Я ш а. Гм... Огірочок! (Озирається і обійма її).

Вона скрикує і випускає блюдечко. Яша хутко виходить.

Варя (на дверях, невдоволеним голосом). Що тут таке?

Дуняша (крізь сльози). Блюдечко розбила... Варя. Це на добре.

Лня (вийшовши із своєї кімнати). Треба б маму попередити: Петя тут...

Варя. Я наказала його не будити.

Аня (замислено). Шість років тому помер батько, через місяць потонув у річці брат Гриша, гарненький семилітній хлопчик. Мама не перенесла, пішла, пішла не озираючись... (Здригається). Як я її розумію, коли б тільки вона знала!

Пауза.

А Петя Трофимов був Гришиним учителем, він може нагадати...

Входить Ф і р с, він у піджаку й білому жилеті.

Фірс (іде до кофейника, заклопотано). Пані тут будуть каву пити... (Надіває білі рукавички). Готова кава? (Суворо до Дуняші). Ти! А вершки?

Дуняша. Ох, боже мій... (Хутко виходить).

Фірс (порається біля кофейника). Ех, ти, недотепа... (Бурмотить до себе). Приїхали із Парижа... І пан колись їздив до Парижа... на конях... (Сміється).

Варя. Фірсе, ти про що?

Фірс. Чого зволите? (Радісно). Пані моя приїхала! Дочекався! Тепер хоч і померти... (Плаче з радощів).

Входять Любов Андріївна, Гає в, Лопахін і Симеонов — П и щ и к; Симеонов-ГТищик у чумарці із тонкого сукна і ша-* роварах. Гаєв, входячи, руками і корпусом робить рухи, ніби грає

на більярді.

Любов Андріївна. Як це? Дай-по згадати... Жовтого в куток! Дуплет в середину!

Г а є в. Ріжу в куток! Колись ми з тобою, сестро, спали от у цій самій кімнаті, а зараз мені вже п'ятдесят один рік, хоч як це дивно.

Л о п а х і н. Так, час спливає.

Г а є в. Кого?

Л о п а х і н. Час, кажу, спливає. Г а є в. А тут пачулями пахне.

Аня. Я спати піду. На добраніч, мамо. (Цілує матір). Любов Андріївна. Любе дитятко моє. (Цілує їй руки). Ти рада, що вдома? Я ніяк не можу отямитись. Аня. Прощавай, дядю.

Г а є в (цілує їй лице, руки). Бог з тобою. Як ти схожа на свою матір! (До сестри). Ти, Любо, в її роки була точнісінько така.

Аня подає руку Лопахіну і Пищикові, виходить і зачиняє за собою двері.

Любов Андріївна. Вона дуже стомилась. Пищи к. Шлях же довгий.

Варя (Лопахіну і Пищикові). Що ж, панове! Третя година, пора й спокій дати.

Любов Андріївна (сміється). Ти все така ж, Варю. (Пригортає її до себе, цілує). Ось вип'ю кави, тоді всі підемо.

Фірс кладе їй під ноги подушечку.

Дякую, рідний. Я звикла до кави. П'ю її і вдень і вночі. Дякую, мій старенький. (Цілує Фірса).

Варя. Глянути, чи всі речі привезли... (Виходить).

Любов Андріївна. Невже це я сиджу? (Сміється). Мені хочеться стрибати, махати руками. (Затуляє обличчя руками). А що коли я сплю? Бог свідок, я люблю батьківщину, люблю ніжно, я не в силі була дивитися з вагона, все плакала. (Крізь сльози). Проте треба пити каву. Дякую тобі, Фірсе, дякую, мій старенький. Я така рада, що ти ще живий.

Фірс. Позавчора.

Г а є в. Він недочуває.

Л о п а х і н. Мені зараз, о п'ятій годині ранку, до Харкова їхати. Яка досада! Хотілось подивитися на вас, поговорити... Ви