Олександр Дюлович Гаврош - Розбійник Пинтя у Заклятому місті

В його голові нарешті почали гойдатися хмаринки, настрій ставав легким, як вітерець, що обвівав їх з озера, і хотілося заспівати яку-небудь розбійницьку пісню. Щось на кшталт «А чи пан, чи пропав — двічі не вмирати!». Час від часу у ставку скидувалися важкі сріблясті рибини, аж довкола розходилися відляски.

— А для чого вам, друже Прунслику, знадобився вухань, якщо тут стільки чудової риби?

— Та це ж непростий заєць, — показав той свої великі зуби. — Ви за ним аж зі скелі, тойво, стрибнули!

— Ну, це сильно сказано — стрибнув! Я його хотів просто зловити і засмажити!

— Засмажити! Та ви що! — аж перелякався Прунслик. — Це ж слуга самої…

Та закінчити думку йому не дала дивовижа, яка несподівано постала перед очима наших знайомців. Звідкись із неба несподівано взялася зграя великих дивних рожевих птахів, що ключем закружляли над озером, поволі знижуючись.

— Тс-с-с! — приклав палець до уст Прунслик. — Біжіть за мною! Зараз почнеться найцікавіше.

Пригнувшись, він побіг до човна і швидко заскочив у нього, ховаючись від небесних візитерів. Пинті нічого не лишалося, як іти за ним. На щастя, сіті, призначені для Зеленого зайця, зм’якшили удар від не зовсім вправного стрибка. В останню мить розбійник послизнувся на великому листку лопуха, з якого вони їли печеного коропа.

Дивні небачені птахи, що нагадували фламінго, ширяли понад берегом, наче, видивляючись, чи нікого нема поблизу. На щастя, Прунслик накинув на себе й Пинтю рибальські сіті, тож вони були добре замасковані.

Нарешті перша птаха сягнула землі, за нею посідали й інші. Вони приземлилися трохи оддалік човна, отож за прибульцями можна було обережно підглядати.

— Дивіться, що зараз буде! — боляче штурхнув розбійника ліктем мисливець. Якби не таємна операція, то отаман дав би йому здачі.

Але на березі справді коїлося щось неймовірне. Птахи струшували з себе пір’я і просто на очах перевтілювалися на… дівчат. їхні загнуті дзьоби зменшувалися і ставали точеними носиками, круглі пташині очі видовжувалися й починали грати дівочими бісиками, довгі червоні худі, як сірнички, лапи раптом оберталися на стрункі білі ніжки красунь, а крила, втративши пір’я, перевтілювалися у пещені рученята.

— Тю! — тільки й видобув із себе Пинтя. — Що це за проява заморська?

— Це повітрулі! — так напиндючився Прунслик, що мало не луснув з дурної пихи. — Це я їх вислідив!

— Повітрулі? — здивувався розбійник. — А я гадав, що про них тільки в казках брешуть.

Тим часом дівчата, одна гарніша за другу, побігли до води, весело сміючись, залишаючи по собі тільки купочки пір’я.

— Я більше не витримаю! — важко задихав Пинтя, який уже з півроку не бачив не те що вродливої дівчини, а й живої душі. Окрім хіба що Прунслика. Але від того тхнуло диким часником.

Повітрулі голосно плюскалися, а одна з них — білявенька — попливла у бік рибальського човна, що зледача коливався на хвилях біля трьох розквітлих водяних лілій. І що ближче гарненьке, квітуче дівчатко наближалося до наших приятелів, то дужче калатало розбійницьке серце. Він уже бачив її_великі вдумливі очі, ніжні вуста і довге лляне волосся, що облягало миловидне личко.

— Оце краса над красою! — аж звів голову над човном Пинтя, пожираючи красуню очима. А зір у нього був гострий, як у рисі. На щастя, його голова теж була повита сіткою, а тому не вельми вирізнялася на тлі човника.

— Церцерушко, не запливай далеко! — раптом крикнула до русявої руда повітруля. По тому, як рудоволоса поводилась, було видно, що вона тут за старшу.

Білявка, яка, либонь, хотіла зірвати собі білих лілій, зітхнула і, розвернувшись, попливла до своїх, що вже гралися серед води у квача.

— Ех, така кралечка зірвалася! — голосно зітхнув Пинтя. — А що вони тут роблять?

— Як що? — здивувався Прунслик. — Купаються!

— А хіба не краще це робити вдома? От я завжди миюся у нашому розбійницькому потічку.

— Ну-ви й дивак, пане розбійнику! Повітрулям потрібне цілковите інкогніто, — вжив мисливець незрозуміле слово. І, напевно, вжив його недоречно. — Тому вони летять на купіль аж сюди — на межу Закрайсвіття.

— Куди? — скривився Пинтя. Хоча, чесно кажучи, Чорна полонина була в таких нетрях, що це й справді можна було назвати краєм світу.

Тим часом повітрулі вже виходили з води, на ходу викручуючи свої пишні коси, що сягали їм до сідничок. І від цієї сліпучої краси, яка відкрилася двом таємним спостерігачам, у них аж мову відібрало.

— Краще б ви, Прунслику, повітруль ловили! З них більший хосен, як із Зеленого зайця.

— Я що, цілком, тойво, пришелепкуватий? — показав свої великі зуби Прунслик. — Хто хоче мати справу з їхньою матусенькою, не бий її лиха година!

— І хто породив таких гарнюнь?

— Ви що — з Місяця впали? — витріщив очі Прунслик.

— Ні, — усміхнувся розбійник. — Лише он з тієї скелі! — показав він на отвір посередині високої крем’яної стіни, що була наче стесана рубанком.

Вони глипнули на нору, що звідси здавалася не більшою за п’ятак, і очманіли. Звідти саме щось плюснулося додолу. Воно було маленьке й зелене, та ще й крутилося в повітрі.

— Зелений заєць! — підскочив Прунслик, намагаючись вибратися з човна. Але, заплутаний у сітях, тільки боляче гепнувся на Пинтю.

— Заспокойтеся, пане мисливцю! — стулив йому рота долонею Пинтя. — Ви ж усіх тутешніх мешканців переполошите. Хіба так чинять вправні ловці?

На щастя, заєць саме шубовснув у воду і плюскіт від удару заглушив невиразний крик невдахи-мисливця. Повітрулі злякано обернулися на