Патриція Хайсміт - Талановитий містер Ріплі

виглядало цілком законно. Можливо, саме тому Чарлі так гарно відгукувався про Тома й порекомендував його містеру Ґрінліфу. Під враженням того вечора Чарлі міг сказати містеру Ґрінліфу, що Том був розумним та поміркованим, сумлінним та чесним і завжди готовим прийти на допомогу. Однак він трохи помилявся.

— Підозрюю, що ви не знаєте інших близьких друзів Річарда, які б могли якось вплинути на нього? — жалібно запитав містер Ґрінліф.

Том подумав про Бадді Ланкенау, але не хотів уплутувати його в таку справу.

— Боюсь, що ні, — відказав Том, хитаючи головою. — А чому Річард не хоче повертатися додому?

— Він каже, що йому краще жити там. Але його мати серйозно занедужала… Утім, це сімейні проблеми, тож вибачте, що так набридаю. — Він ніяково провів рукою по своєму рідкому, але охайно причесаному сивому волоссю. — Він каже, що захопився малюванням. У цьому немає нічого поганого, однак у нього немає таланту до малювання. Зате він має талант до проектування кораблів, от тільки б він хотів цим займатися. — Він підвів голову, коли до нього звернувся офіціант. — Віскі «Дюарс» і содову, будь ласка. Ви будете щось замовляти?

— Ні, дякую, — сказав Том.

Містер Ґрінліф винувато глянув на нього.

— Ви перший із друзів Річарда, хто погодився мене вислухати. Усі інші думають, що я намагаюся втручатися в його життя.

Том міг зрозуміти їхню позицію.

— Мені б хотілося допомогти, — ввічливо відповів Том.

Тепер він пригадав, що гроші Дікі приносила суднобудівна компанія. Невеличкі вітрильники. Без сумніву, батько хотів, щоб він повернувся додому й узяв на себе сімейний бізнес. Том знічев’я посміхнувся містеру Ґрінліфу й спорожнив свою склянку. Він засовався на стільці, уже готовий попрощатися, але розчарування його співрозмовника можна було відчути на дотик.

— А де він живе в Європі? — запитав Том, хоча самому було начхати, де він там живе.

— У містечку Монджибелло, на південь від Неаполя. Він каже, що там навіть немає бібліотеки. Здебільшого він або плаває під вітрилами, або малює. Він придбав там будинок. Річард сам заробляє — небагато, але, вочевидь, на життя в Італії вистачає. Ну, в кожного свої смаки, але я у тому містечку не бачу нічого привабливого. — Містер Ґрінліф бадьоро посміхнувся. — Чи можу я пригостити вас, містере Ріплі? — додав він, коли офіціант приніс його віскі й содову.

Том хотів чимшвидше піти. Але його мучила думка про те, що він залишить містера Ґрінліфа наодинці зі свіжою порцією віскі.

— Дякую. Я не проти, — сказав Том і віддав офіціанту свою порожню склянку.

— Чарлі Шрівер казав, що ви працюєте у страховій компанії, — ввічливо продовжив містер Ґрінліф.

— Працював там раніше. А тепер… — Том не хотів розказувати, що працював у податковому відомстві, принаймні не зараз. — А тепер працюю у відділі бухгалтерії однієї рекламної агенції.

— Справді?

Якийсь час обидва мовчали. Очі містера Ґрінліфа прикипіли до Тома, його погляд був жалісливим, благальним. Що, у біса, він міг відповісти? Том уже картав себе за те, що прийняв запропоновану випивку.

— До речі, а скільки Дікі років? — запитав він.

— Двадцять п’ять.

«Як і мені», — подумав Том. Напевне, Дікі чудово проводить час у Європі. Гроші, будинок, вітрильник. З якого б це дива йому захотілось повернутися додому? Образ Дікі дедалі чіткіше вимальовувався у його пам’яті: у нього була широка посмішка, світле, трохи хвилясте волосся, безтурботне й веселе обличчя. Дікі дуже пощастило. А що він сам робив у двадцять п’ять років? Перебивався з тижня на тиждень. Не мав банківського рахунку. Вперше в житті переховувався від копів. У нього був талант до математики. Чому, в біса, він не отримував за нього грошей? Том раптово збагнув, що всі його м’язи напружились, а коробка сірників у його руці стислась так, що стала майже плоскою. Йому набридла ця розмова, чорт забирай, йому страшенно набридла ця розмова. Він хотів повернутись до барної стійки й побути на самоті.

Том ковтнув зі своєї склянки.

— Я з радістю напишу Дікі, якщо ви дасте мені його адресу, — похапцем сказав він. — Думаю, він мене пригадає. Якось вихідними ми зустрілися на вечірці на Лонг-Айленді. Ми з Дікі пішли назбирати мідій, а потім усі їли їх на сніданок, — Том посміхнувся. — Декого потім нудило, тож вечірка не зовсім удалася. Я пригадую, що Дікі розказував про свої плани поїхати в Європу. Мабуть, ото він і поїхав…

— О, я пам’ятаю! — перебив його містер Ґрінліф. — То були останні вихідні Дікі вдома. Він розказував мені про ті мідії. — І він голосно засміявся.

— А ще я кілька разів бував у вас удома, — продовжив Том, уживаючись у роль. — Дікі показував мені моделі кораблів, що стояли на столі в його кімнаті.

— Ет, та це лише дитячі спроби! — Містер Ґрінліф аж сяяв від щастя. — А він показував вам свої макети? А малюнки?

Не показував, але Том весело відказав:

— Аякже! Звісно, показував. Чорнильні малюнки, написані пером. Деякі з них були просто вражаючі. — Том ніколи їх не бачив, але зараз уявив ці точні креслення, де чітко промальовано кожнісіньку лінію, кожнісінький болт і гвинтик.