Андрій Гарасим - Одні

що вони зроблять з ним — відріжуть голову? А може перед тим ще помучать? Ну що ж, це їхня країна, їхня земля і, врешті, навіть їхня війна, а він тут, хоча й не по своїй волі, просто у якості гарматного м’яса. Все це, звичайно ж, правильно, але це його життя, і він буде боротися за нього, боротися до кінця!

Лесь стиснув автомата і прислухався — навколо продовжувала стояти тиша, і щось у цій тиші було не так. Була вона якоюсь неприродною, не від світу цього. «Може, я не помітив, як мене вже вбито?» — майнула у Лесевій голові дика думка. Наче у відповідь на його німе запитання з-за бруствера почулися чиїсь чіткі кроки. «Чоботи з підківками», — констатував здивований Лесь, лаштуючись розстріляти останню обойму. Він обережно вистромив з окопу голову, аби побачити те чудо з підкованими чобітьми і… заціпенів. Володар чобіт підходив уже до самого окопу, а Лесь все не стріляв — побілілими пальцями стискав автомат, і не міг відірвати погляду від прибульця. Перед ним стояв білий чоловік з вислими вусами, одягнутий у якусь подобу черкески, з смушевою шапкою на голові — козак та й годі!

— Гей, земляче, припалити кубанцю є чим? — чистою українською мовив той, дістаючи з-за пазухи люльку та кисет.

Вражений Лесь, продовжуючи невідривно дивитися на людину, якої за всіма законами природи взагалі не повинно було тут бути, мовчки подав йому запальничку.

— А-а-а, — протягнув прибулець, — вже знаю, як цим кресалом користуватися.

І, зручно вмостившись на бруствері, він повагом розкурював люльку. Розкуривши, підморгнув Лесеві.

— Рушимо в дорогу через півгодини. А зараз… — він знову поліз за пазуху, але на цей раз дістав якусь зеленаву древнього вигляду пляшку та пару чарок.

Лесь наче уві сні застеріг:

— Та навкруг же вороги.

На що кубанець заперечно похитав головою.

— Вилізь зі своєї ями та подивися.

Лесь обережно — аби кулею не підчепили — роззирнувся довкола і ахнув: тепер його окоп розташовувався зовсім в іншому місці — вже за мінним полем, метрів за триста від того місця, де він був справді викопаний і де вже порядкували чорношкірі партизани. По їхніх рухах навіть з цієї віддалі можна було визначити, що вони вкрай здивовані — білий щезнув прямо з їхніх рук.

— Помахай їм рукою — вони тебе не побачать, — підказав кубанець.

Лесь так і зробив, і вони справді його не побачили.

— Принаймні для цих ворогів ти вже недосяжний, — констатував козак.

— Я що, вже… на тому світі? — ледь чутно запитав Лесь.

— На тому, на цьому — сам не знаю. За півгодини вони (це «вони» він вимовив з крайнім почуттям презирства) тобі все пояснять. А поки давай вип’ємо, і я постараюся тобі розказати одну справді важливу річ.

І вони випили рідини з пляшки, що виявилася напрочуд смачною запіканкою. Потім кубанець вже випив сам. І тільки по тому почав говорити — з натугою, наче кожне сказане слово завдавало йому нестерпних мук.

— Після того, як зруйнували Січ, ми подалися на нові землі. Розсудили так — на старій Січі били бусурман, будемо їх бити і на новій. Все б добре, та тільки мав я на зимівнику жінку з малою дитиною. От моя жінка руками й ногами — не поїду, та й годі. Казала, нехай син наш виросте на Вкраїні — у краї з тихими водами та ясними зорями. Це ж батьківщина наша — говорила. Ясне діло — жінка! Я її переконую, як нам на новому місці добре буде, тільки відвоюємо у бусурман землю та й заживемо ще краще, ніж тут. А вона все своє — на чужому добра нам не бачити, кісткою воно нам у горлі стане. Вперлася — й нікуди. Та я таки наполіг на своєму. Не переконав, так заставив — поїхали таки. Та не в добру годину вибралися ми в дорогу — тяжко захворів і помер під час подорожі мій синок. А на новому місці — всього за пару місяців — і жінка за ним услід пішла. Залишився я один. Та, слава Богу, мало часу залишалося для смутку — життя на новому місці було дуже неспокійним. Саме місце дійсно було непогане, якби не ті кляті бусурмани — не хотіли нікого визнавати і землю свою нікому не хотіли віддавати. От за цю землю ми з ними і зчепилися. Та ще й як зчепилися! Багато крові пролилось, та тіснили ми їх таки, бо сказано — діло наше правим було. І от залишався в тих бусурман всього один аул — останній їхній прихисток. Вибралися ми у похід і до нього. Коли підходили до аулу, зав’язався жорстокий бій, та все рівно — знай наших — перемагали ми їх. Хоча скільки ж ми там голів своїх поклали — хто полічить! Та мені тоді здавалось, що ці жертви не марні, що за праве діло ми голови клали — аби замість їхніх клятих плоскодахих аулів звелися наші села з білявими хатками та вишневими садками. Аби постала тут нова країна з тихими водами та ясними зорями.

Зупинились ми лише тоді, коли вже нікого й рубати було. Навколо все палало і нічого не було чути, крім гуркотняви всепоглинаючого полум’я. Аж раптом до нас долинув плач дитини. Кинулись шукати і в одній з палаючих хиж знайшли дитину, майже немовля. Ми вже не могли вбивати, час смерті закінчився. І це відчували всі. Може тому кум мій мені і сказав: «Візьми його собі, моя жінка тобі його вигодувати допоможе, буде тобі на старість заміна». Подивився я на нього і чимось він мені мого синка покійного нагадав. І взяв я його таки до себе. Ріс він слухняним та здоровим. Кума