Ярина Каторож - Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1

мою голову смикнутись вгору. Небо, що нещодавно було чорним і всіяним зорями, тепер починало пломеніти. Ця зміна викликала в мене дивовижне піднесення.

— Ти дуже дивна, — мовив чоловік, побачивши, що я усміхаюсь.

— Просто… сонце сходить.

— І викриває нас перед сторонніми очима, — сказав він трохи роздратовано і дещо здивовано.

Ми прямували далі — і чим світліше ставало, тим краще я почувалась. Не фізично, ні. Фізично я відчувала не тільки біль і холод, а й втому та голод, що було дивно, по-новому.

Несподівано, але разом з тим і природно. Та в грудях при вигляді чорних, а тоді сірих, а тоді рожевих небес міцніло відчуття полегкості.

Вже геть посвітлішало, коли ми забігли до лісу.

І я безсило опустилась на траву.

Чоловік сів поряд і прихилився до одного з дерев. Заплющив очі.

Він виявився молодшим, ніж я гадала спершу. Юнак. Біляве волосся до плечей, високі вилиці, овальне обличчя. Високий, худорлявий. Одягнений в усе чорне — шкіряні чоботи, куртку і штани. Через плече — сумка, теж чорна. В руці — палиця з кулькою, яка тепер, при світлі, виявилась цілком прозорою і більше не сяяла.

— А тепер я хотів би, щоб ти розповіла, заради кого я так ризикував.

Я спочатку не зрозуміла, про кого це він.

— Я не знаю. Заради кого?

Хлопець розплющив очі й уважно на мене подивився.

Очі виявились сірими.

— Жартуєш?

Тут до мене дійшло, що мова про мене.

— Я не знаю, — інша відповідь не спадала на думку.

— Не знаєш, хто ти?

— Ні.

— Ім’я?

Я задумалась. Чи можливо не пам’ятати свого імені? Виходить, що так.

— Не знаю. Не пам’ятаю. А тебе як звуть?

Може, мені здалось, та він не тільки замислився, чи варто відповідати, а й ледь усміхнувся.

— Тигран.

— І хто ти, Тигране?

— Я — Шукач.

— І що ти шукаєш?

— Різне. Ось, тебе знайшов.

— Дякую.

Я поглянула на свої руки — вони всі були в подряпинах. Кров запеклась, а шкіра була стягнутою і сухою. Ноги виглядали ще гірше. Пальці аж побіліли від холоду. Я була вдягнена в тоненьке синє платтячко, що тепер радше нагадувало лахміття. На ногах було легесеньке взуття, що складалось із підошви і кількох шкіряних мотузочків.

— Щось ти не по погоді одягнулась. Осінь наступає, за кілька тижнів почнеться сезон дощів. У такому одязі можна запросто застудитись і навіть померти. До того ж, у цих краях дуже мало поселень. Ти пам’ятаєш, як тут опинилась?

— Я пам’ятаю сліпуче світло. А тоді пітьму і зірки в небі. І кущ, що мене скував. Що це таке, там, на пагорбі?

— Там колись творилась велика магія і тепер те місце вважається проклятим. За трояндовим кущем пролягають безкраї Загублені рівнини, де я збирав останні з трав, які можуть знадобитись для виживання взимку. На Загублених рівнинах завше панує холод, тому там дуже мало що росте, а коли все ж може — то це безцінні компоненти для ліків. Цьогоріч зима приходить швидше і вбиває до весни усі рослини. Поспішав, як міг, бо цього року збори були важчими.

— Як ти мене знайшов? — я слухала, що він говорив і не могла швидко зорієнтуватись, зрозуміти, що то за Загублені рівнини, чи що за збір відбувається. Але я намагалась, хоч від мислення голова раптом почала боліти.

— Верхівка Трояндового пагорба на якусь мить засяяла, а тоді знову потемніла. Та я ніби відчув, що там щось сталось. Я тільки сподівався, що сервуси не дістануться туди швидше за мене.

— Хто такі сервуси? Ти їх боїшся.

— Я їх остерігаюсь, — виправив мене Тигран. — Це військові, вони патрулюють кордон, що пролягає трохи південніше звідси.

— Кордон?

— Патрії. Країни, на території якої ми зараз знаходимось. Хоча нам і треба чимшвидше її покинути. Зараз відпочинемо у сховку, а вночі продовжимо рухатись на схід. Завтра ввечері перейдемо кордон.

— Ти береш мене з собою?

— А ти маєш інші плани? — криво всміхнувся Тигран. Він мав сірі очі, що були то теплими і привітними, а то блистіли прохолодою — коли він надто уважно до мене придивлявся.

— Ну, я про них не пам’ятаю, — призналась я. — А чому ти мене береш із собою? Чому врятував?

— Мені цікаво, хто ти. І ти або не брешеш, або ж робиш це так майстерно, що я не можу тебе викрити. Від цього стає ще цікавіше.

— А куди ми підемо?

— У Дикий край. Землі за Патрією. Сервуси бувають там нечасто.

— Чому?

— Звідти важко повернутись. Усе, годі теревенити. Трохи відпочила?

— Трохи, — наголосила я.

— Підводься і ходімо. Тут годину йти ще. Тоді поспиш трошки.

— А їжа є? — наважилась я спитати.

Тигран якусь мить дивився на мене.

— Щось придумаю. Ходімо.

Він простягнув мені руку і допоміг підвестись. Отак, з палицею зі скляною верхівкою і поправивши на плечі велику шкіряну торбу, він пішов уперед. На поясі його висів у піхвах довгий ніж, яким він вночі звільнив мене від пут.

Я попленталась слідом.

Аж раптом через щось перечепилась і впала.

Зойкнувши, поглянула через