Наомі Новік - Ті, що не мають коріння

данини самому собі того року, щоб ніхто з нас не мучився голодом. Наступної весни, перед самісінькими посівними роботами, він пройшов полями знову, щоб випалити нечисленні заражені залишки, доки вони ще не вкорінилися наново.

Та хоча він нас і врятував, ми його не любили. Він ніколи не виходив із вежі, аби проставитися чоловікам у жнива, як це робив барон Жовтих Боліт, або купити на ярмарку якусь цяцьку, як це дуже часто робили пані баронеса та її доньки. Часом показували вистави мандрівні театри або гірським перевалом із Росьї приходили співці. Він не приходив їх послухати. Коли візники привозили йому данину, двері вежі відчинялися самі по собі й вони залишали все добро у льоху, ніколи його не бачачи. Він перекидався хіба що кількома словами зі старостою нашого села і також з бурмістром Ольшанки, найбільшого містечка в долині, зовсім близько від його вежі. Він зовсім не намагався завоювати нашої любові; ніхто з нас його не знав.

І звісно, він також був майстром темного чаклування. Довкола його вежі ясної ночі навіть узимку спалахувала блискавка. Бліді згустки, які він випускав зі своїх вікон, літали вночі дорогами та за течією річки, доходячи до Пущі, аби постояти за нього на сторожі. А часом, коли Пуща когось ловила — пастушку, яка підійшла заблизько до її краю, прямуючи за своїм стадом, мисливця, що напився не з того джерела, безталанного мандрівника, який прийшов через гірський перевал, наспівуючи таку музику, що міцно засідала в голові, — що ж, Дракон спускався зі своєї вежі й заради них; а ті, кого він забирав, узагалі ніколи не поверталися.

Він не був злим, але він був відстороненим і жахливим. А ще він мав забрати Касю, тож я його ненавиділа, і ненавиділа багато років до цього.

Тієї останньої ночі мої почуття не змінилися. Ми з Касею з’їли свої каштани. Сонце сіло, а наше багаття згасло, та ми затрималися на галявині настільки, наскільки вистачило жаринок. Уранці нам не треба було йти далеко. Свято врожаю зазвичай проводилося в Ольшанці, але в рік вибору воно завжди проводилось у тому селі, де жила принаймні одна з дівчат, аби трохи полегшити дорогу їхнім родинам. А в нашому селі була Кася.

Наступного дня, вдягаючи свою нову зелену верхню сукню, я ненавиділа Дракона ще більше. У моєї матері, коли вона заплітала мені коси, тремтіли руки. Ми знали, що обрано буде Касю, та це ще не означало, що ми не боялися. Утім, я тримала свої спідниці високо над землею та залізла на воза якомога обережніше, двічі глянувши, чи немає скабок, і дозволивши батькові допомогти мені. Я була рішуче налаштована особливо постаратись. Я знала, що це безглуздо, та я хотіла, щоб Кася знала: я люблю її достатньо сильно, щоб не збільшити її шанси. Я не збиралася виглядати навмисно неохайно чи вдавати косо­окість або сутулість, як часом робили дівчата.

Ми зібралися на селянській луці, і всі одинадцятеро дівчат стали в ряд.

Бенкетні столи були виставлені квадратом, надто щед­ро наладовані, тому що насправді були не дуже великі, щоб на них умістилася данина зі всієї долини. За ними зібралися всі. На траву в кутках пірамідами були накладені мішки пшениці та вівса. На траві стояли лише ми разом з родичами та старостою Данкою, яка збентежено ходила вперед-назад перед нами; її вуста беззвучно ворушилися — вона репетирувала своє привітання.

Інших дівчат я знала погано. Вони були не з Дверніка. Усі ми мовчали, заклякши на місці у своєму гарному одязі та з косами, і дивилися на дорогу. Поки що не було жодних ознак Дракона. Моя голова сповнилася диких фантазій. Я уявляла собі, як із прибуттям Дракона кидаюся поперед Касі та кажу йому натомість забрати мене або оголошую йому, що Кася не хоче з ним іти. Але я знала, що мені не стане відваги ні на що з цього.

А потім жахливо прибув він. Він прийшов аж ніяк не з дороги, він просто вийшов із повітря, та й усе. Коли він вийшов, я саме дивилася в той бік: пальці посеред повітря, далі — рука та нога, а потім — півлюдини, настільки неймовірно й неправильно, що я не змогла відвернутися, хоча мені й скрутило шлунок. Іншим пощастило більше. Вони помітили його лише тоді, коли він зробив перший крок до нас, і всі довкола мене постаралися не здригнутися з подиву.

Дракон не був схожим на жодного чоловіка з нашого села. Він мав бути старим, згорбленим і сивим, він прожив у своїй вежі сотню років, але був високим, прямим, безбородим і мав пружну шкіру. Швидко глянувши на нього на вулиці, я, можливо, подумала би, що він — юнак, хіба що трохи старший за мене — людина, якій я могла б усміхнутися за бенкетними столами та яка могла б запросити мене до танцю. Але в його обличчі було дещо неприродне — сіточка зморщок біля очей, наче роки не могли його торкнутись, а праця — змогла. Обличчя в нього все одно було не потворне, але неприємне через холодність. Усе в ньому говорило: «Я — не один із вас і не хочу ним бути».

Одяг у нього, звісно, був багатий; парча з його жупана, навіть без золотих ґудзиків, могла б рік годувати родину. Та він був худий, як чоловік, у якого три роки з чотирьох були негаразди з урожаєм. Тримався він вимушено, із бентежним завзяттям мисливського пса, ніби хотів лише одного — хутко вшитися. Це був найгірший день у житті для всіх нас, але стерпіти нас він не міг; коли наша староста Данка вклонилася та сказала йому: «Мій пане, дозвольте мені відрекомендувати вам оцих…» — він перебив її та сказав: «Так, розберімося з цим».

У мене на плечі лежала тепла батькова рука — батько стояв біля мене, уклонившись; материна рука міцно вчепилася в мою з другого боку. Вони знехотя відступили разом з іншими батьками. Ми, усі одинадцятеро, несвідомо підступились одна до одної. Ми з Касею стояли біля кінця черги. Я не наважувалася взяти її за руку, та стояла достатньо близько, щоб наші руки злегка торкались одна одної, і я спостерігала за Драконом і все ненавиділа його, а він тим часом ішов уздовж ряду та піднімав обличчя кожної дівчини за підборіддя, щоб глянути на неї.

Він говорив не з усіма нами. Дівчині поруч зі мною, тій, що з Ольшанки, він не сказав ані слова, хоча її батько, Борис, був найкращим конярем у долині, на ній була вовняна сукня, пофарбована у блискучо-червоний колір, а її чорне волосся було заплетене у дві довгі красиві коси з червоними стрічками. Коли черга дійшла до мене, він, насупившись, позирнув на мене (холодні чорні очі, бліді вуста стулені) та сказав:

— Твоє ім’я, дівчино?

— Аґнєшка, — вимовила я — чи спробувала вимовити; я виявила, що рот у мене висох. Я ковтнула.

— Аґнєшка, — сказала я знову, пошепки. — Мій пане, — моє обличчя пашіло. Я опустила очі. Мені було зрозуміло, що, хоч