Сергій Володимирович Пилипенко - Вибрані твори

проводив спільні військові операції з колишнім однопартійцем-есером Несмєяновим, намагаючись прорватися на Південь до Махна. Це вимушене «союзництво» згодом стало формальним приводом та головним пунктом звинувачення з боку харківських чекістів.

Як свідчать матеріали ДПУ, у цей час він «приєднався до Волинської петлюрівської бригади і був зарахований у команду зв'язку»[16]. Однак цей військовий підрозділ на чолі з О. Волохом вийшов на тоді із підпорядкування Головному Отаману С. Петлюрі та перейшов у розпорядження ЦК Української комуністичної партії (боротьбистів). Відомо також, що Пилипенко побував у полоні, організував втечу та додав до своїх попередніх контузій ще одну[17].

Наприкінці 1919 р. він повертається до Києва, редагує газету «Більшовик». Сергій Пилипенко у своїх журналістських матеріалах прагне відстоювати демократичні принципи в розбудові радянської влади, а також звертає увагу на особливу роль українського селянства та його значення в майбутньому суспільно-політичному устрої[18] (власне, ця тема була провідною і Пилипенка-журналіста, згадати бодай пізніші в часі публікації, присвячені голоду 1920-х, відстоюванню прав селянства й засудженню впроваджених директивних методів керування економічними процесами на селі).

Тим часом навесні 1920 р. розпочинається черговий виток воєнних дій. Із заходу наступають об'єднані військові сили Польщі та УHP, а з півдня — білогвардійці. Редакцію «Більшовика» евакуюють до Черкас, а редактора газети відряджають командувати стрілецькою бригадою 13-ї армії. Проте зі звільненням Києва його відкликають із фронту для організації Київського губревкому[19]. Спершу деякий час працює в партапараті, а невдовзі його знову поглинає журналістська й редакторська робота.

У цей час Пилипенко зближується з Георгієм Лапчинським та Євгеном Касяненком, котрі обстоюють ідею федералізації українсько-російських відносин як на рівні парторганізацій, так і народного господарства. Ці партійні діячі наголошували на вагомості національного питання в Україні та різко протестували проти його ігнорування більшовиками, прагнули до створення нової Комуністичної партії України, яка стала б цілком самостійною організацією й секцією Інтернаціоналу. Та найбільш крамольним в очах московського партійного керівництва було їхнє прагнення формувати окремі українські військові частини й відстоювання економічної самостійності України.

Ці ж таки питання набули особливої гостроти і на V Всеукраїнській конференції КП(б)У в Харкові 17—22 листопада 1920 р. У ході полеміки Сергій Пилипенко активно відстоював позиції «федералістів». Як указує О. Мукомела, це й стало основною причиною арешту ЧК, здійсненого за вказівкою X. Раковського та Д. Мануїльського[20]. У результаті розслідування Пилипенкові було заборонено обіймати відповідальні посади впродовж шести місяців[21]. Так розпочався харківський період у житті письменника.

Згодом він писав: «Пригадую, як 1921 року, тут у Харкові, я працював чорноробом на заводі „Серп і Молот“. Щодня доводилося вимірювати 12 кілометрів, а в партійні дні — 24. Одержував аж 800 крб. на тиждень, тобто на 3 з гаком фунти хліба (250 крб. фунт тоді коштував). Ну й теж доходивсь до цинги... Але це час був радянський. Був могутній товариський колектив — партія, що не дала загинути. Була така-сяка освіта, що давала змогу по ночах писати і друкувати за допомогою небіжчика товариша Блакитного у „Вістях“ дописи про цей завод. І коли я попав у лікарню з розбитою пилою ногою, мені не довелося шукати праці — я опинився редактором „Селянської Правди“ і почав друкувати в ній свої байки, що склали потім „Байківницю“ Це був 1921 рік»[22].

Серед співробітників редакції «Селянської Правди» зустрічаємо імена Андрія Паніва, Петра Панча, Івана Сенченка, а відповідальним секретарем газети працював Павло Губенко (Остап Вишня). Доволі часто Сергію Пилипенкові доводилося також виконувати й обов'язки редактора газети «Вісті ВУЦВК», коли загострювалася хвороба Василя Еллана-Блакитного. У цій редакції, що містилася лишень поверхом нижче, гуртувалися Михайло Йогансен, Володимир Коряк, Володимир Сосюра, Микола Хвильовий.

Ці дві групи письменників, власне, і складають осереддя культурного життя слобідської столиці. Завдяки їхнім зусиллям з'являються альманахи «На сполох», «Штабель», збірник «Жовтень», виходить журнал «Шляхи Мистецтва», нормалізується робота видавництв, а розрізнені досі літературні явища постають складниками загальнонаціонального українського літературного процесу.

Останній факт ішов урозріз з уявленнями московських політкомісарів від культури в особі шовіністично налаштованих провідників місцевого Пролеткульту. Відтак загострюється українсько-російське протистояння в цій ділянці, що особливо увиразнилося з організаційним оформленням українського літературного руху.

Виконуючи резолюцію ЦК КП(б)У про необхідність організації сил селянських письменників, пленум Всеукраїнського оргбюро Пролеткульту 13 березня 1922 р. доручає Пилипенкові роботу зі створення Спілки селянських письменників. Уже 3 квітня на засіданні колегії Художнього сектора Головполітосвіти було ухвалено статут новоствореної організації «Плуг», що мала «об'єднати розпорошені досі революційно-творчі сили селянських письменників скрізь по Вкраїні і працювати серед широких селянських мас»[23], а невдовзі — 15 квітня — й надруковано в першому числі однойменного селянського двотижневика Головполітосвіти УСРР.

Така організаційна оперативність викликала неприховане роздратування в керівництва Пролеткульту. На офіційних зборах ЦК організації фактичний її керівник 3. Невський заявив, що «ЛітГоловполітосвіти є зібранням „українців-пройдисвітів“». У свою чергу, це дало привід С. Пилипенкові та В. Еллану-Блакитному на засіданні пленуму Всеукраїнського оргбюро 14 травня 1922 р.