Томас Тімайєр - Подих диявола

— Ні, не потрібно більше грошей. Тут занадто небезпечно. Котлован — це обитель кам’яних.

Лілієнкрон помовчав. Він уже чув про кам’яних. Ішлося про створіння, що нападали вночі на міста й села та захоплювали людей і тварин. Їхні описи відрізнялися, але всі свідки стверджували, що це моторошні істоти з копитами замість ніг і рогами на голові. Саме так жителі Заходу описували диявола. Природно, все це дурниці. Чортів не буває. Як може такий вигляд тварин залишатися досі не вивченим? Але, з іншого боку, що, коли це пов’язане з метою його подорожі на Яву? Він уже чув із різних джерел, що кам’яні занадилися ходити до селян місцевих сіл. Король острова навіть звелів кинути жереб, щоб вибрати жертву для приношення цим створінням.

Спочатку Лілієнкрон не надавав подібним історіям великого значення, але тепер почав підозрювати, що поява цих істот якимсь чином пов’язана з котлованами. Чи можливо, що?.. Ні, це було б занадто добре. З іншого боку, як учений він не міг покладатися винятково на випадок.

— Ці кам’яні… Ти впевнений, що це не просто казки?

Темаль енергійно покивав головою.

— Це не казки. Кам’яні справжні. Вони приходять темної ночі, крадуть, убивають.

— Ти хоча б одного бачив?

— Ні, не бачив. Але вони існують. Забирають із собою чоловіків, жінок і дітей. Вони йдуть у темні печери глибоко під землею.

Лілієнкрон задумливо подивився в глибину.

Налетів вітер. Туман на дні котловану заворушився і звідти здійнявся сморід. Обличчя Темаля посірішало.

— Відчуваєте запах? — запитав він ледь чутно. — Це подих диявола.

— Заспокойся, бідолахо, — відповів Лілієнкрон. — У мене є пропозиція. Я спущуся і спробую розвідати, чи зможемо ми піднятися на інший бік. Ти можеш поки почекати тут і заодно приготувати щось попоїсти. Якщо все вийде, я додам тобі невелику суму. Що скажеш?

Темаль похитав головою.

— Туан Лілієнкрон нікуди не піде. Залишиться тут. Темаль приготує смачну їжу, і ми повернемо назад.

— Ні, чорт забирай! — запротестував учений. — Я маю спуститися, а ти чекатимеш на мене тут. Годі вже! Набридли мені ці марновірні язичники. Начебто в мене інших проблем немає…

Він схопив гвинтівку й перевірив, чи заряджена вона. Рано чи пізно тупість тубільців доведе його до божевілля. Не можна відмовлятися від того, що хочеш. Спочатку потрібно дізнатися, що це за котлован. Хіба він винен, що Темаль не хоче? Нехай забирається під три чорти, він піде сам! І вчений сердито й рішуче почав спускатися.

Темаль із тривогою стежив, як спускається хазяїн. Той, ковзаючи по камінню, опускався дедалі глибше. Раз по раз із-під його ніг падали камені. З гуркотом летіли вони вниз. Залишалося тільки сподіватися, що кам’яні вдень не виходять із печер. Кажуть, вони погано переносять світло й тому виходять на поверхню тільки пізньої ночі. Ось тільки чи можна цьому вірити?

Щоб відволіктися від думок, Темаль розпалив вогонь, підвісив над ним казанок із водою й усипав туди рису. Коли рис зварився, він додав кардамону, імбиру, тертої м’якоті кокосу й дрібно нарізані овочі, все це обсмажив і приправив сіллю, перцем і стручками чилі. Серце знову билося спокійно. Ніщо так не заспокоює, як приготування їжі.

Темаль озирнувся. На узліссі стояла кокосова пальма. Кокосове молоко дуже корисне і, крім того, дуже смачне. Можливо, йому вдасться помиритися з Лілієнкроном, якщо він подасть ще й кокосове молоко? Звісно, йому не можна залишати табір. Але вчений усе одно нічого не помітить, адже його зараз немає.

Темаль підвівся і рушив до пальми, як раптом почув постріл. Потім іще один і ще. Тишу мирного ранку було порушено. Ущелиною прокотилася луна. З дерев поблизу злякано злетіли птахи.

Темаль поспішив до краю обриву і вдивився в туман.

— Туане Лілієнкрон?

Ніхто не відповів. Він покликав хазяїна ще раз, але так само марно. І тут краєм ока він помітив якийсь рух. На мить показалася шапка Лілієнкрона, але знову зникла. Клятий туман! Темаль нахилився вперед і почав дивитися пильніше.

У розпачі Темаль зістрибнув униз. Ясно, що хазяїнові потрібна допомога. Ось! Тепер він міг розрізнити дослідника. Той біг, спотикався й падав, знову підводився й біг дивними зиґзаґами. Пролунав іще один постріл.

Туман за ним був зовсім непроникним. Лілієнкрон накульгував. Він затискав руку й волочив ногу. З жахом Темаль помітив, що його біла сорочка заплямована кров’ю. Таке враження, що на нього напав тигр.

— Туане, тебе поранено.

Лілієнкрон злякано озирнувся.

— Що ти тут робиш?

— Я тобі допоможу, туане.

— Невже я схожий на людину, якій потрібна допомога? Ці кляті чудовиська підступніші, ніж можна припустити. Але мені здається, в одне я влучив. Схоже, при денному світлі вони впадають у сплячку. Я…

Тут із туману вилетіла стріла. Темаль блискавично ухилився, але Лілієнкрон виявився не таким швидким. Із глухим ударом чорне вістря встромилося в плече вченого.

Він здригнувся, захитався й упав.

— Ні! — кинувся до нього Темаль.

Учений ледве дихав.

— Мені… не… погано. Мені просто… повітря… мало.

Темаль із жахом дивився на чорну стрілу. Та глибоко встромилася в плече.