Зінаїда Валентинівна Луценко - Свята Марійка

class="book">– Ти не переймайся, – Христя хотіла обійняти маму, як вона це робила безліч разів, погладити рукою по волоссю, поцілувати, заспокоїти. Але мама цього разу відсторонилась, вона подивилася на Христю неначе чужа жінка, Христя аж сахнулась.

– Пам’ятаєш, ти колись казала, що все-все для мене зробиш? Та й, власне, це через тебе я не можу більше мати дітей, бо коли тебе родила… – і мама заплакала.

Христя стояла поряд і не знала, що їй тепер робити, а ще – почувала на собі за щось велику провину.

– Мамо, як я можу зарадити? Хіба я чимось можу?…

– Можеш… – і мама відвела погляд убік. – Я пообіцяла дядькові Славкові, що народжу йому дитину, а тоді він зі мною одружиться. Тільки тоді, як у нас буде дитина, він так сказав. А я йому пообіцяла! Але… Просто знаєш, доню, дядько Славко уже був одружений, і в тому шлюбі дружина була безплідна, і тепер він хоче бути впевнений. А я не можу…

– Що ж робити, – зітхнула Христя.

– Я думала і от що вирішила: ти народиш мені дитину – від дядька Славка.

– Я?…

– Ти, – мама пильно поглянула на Христю, – я все обдумала: дядькові Славкові треба дитину, і йому байдуже, хто її народить, аби тільки дитина була його, від нього, – уточнила мама. – А ти вже можеш народити, ти здорова й зріла дівчинка. Ми нікому не скажемо, від кого ця дитина. Оскількі ти неповнолітня, то відразу ж після пологів напишеш відмову від дитини, а ми з дядьком Славком її вдочеримо, добре, доню? Ти віддаси нам дитину, і все у тебе буде, як і раніше, закінчиш школу… І я теж буду щаслива, ми з дядьком Славком одружимося.

Христя мовчала.

– Ти народиш для мене дитину?

– Мамо, ні!

– Але ж ти колись мені обіцяла, що все-все для мене зробиш, Христю?! Подумай сама, – мама переходила на крик, у її очах з’явились сльози. – Подумай сама: ти колись поїдеш від мене, вийдеш заміж, у тебе з’явиться своя сім’я, діти. А я залишуся тут, стара, геть самотня, нікому не потрібна. Я й так уже півжиття на тебе поклала, тільки на тебе одну!!! І тепер мені за те така дяка?! Оце така твоя любов до мене?!

– Мені страшно…

– Тобі страшно?! А яким буде моє життя, подумала?! Я тебе прошу, доню, народи мені дитинку! Тільки ти можеш зарадити моїй біді, допоможи мені, благаю!..

– А дядько Славко про це знає? Він згоден? – раптом тихо спитала Христя.

– Я сьогодні з ним поговорю, – мама тремтячими пальцями дістала з пачки сигарету, черкнула запальничкою, затягнулася. – Коли у тебе були останні місячні?

А за тиждень усе сталося… Мама вирахувала потрібний день і час, щоб усе пройшло як слід, щоб усе вдалося з першого ж разу.

Дядько Славко був геть не проти, він тільки трішки перед тим висварив маму, що вона відразу про все йому не розповіла, що збрехала. А мама попередила дядька Славка, що ОЦЕ буде вперше і востаннє.

– Пам’ятай: це тільки заради народження нашої дитини, і не більше! Аби ти нічого такого собі не думав.

А до Христі:

– Слухай дядька Славка, він скаже, що і як.

– Я уже про все знаю! – сказала Христя, і це були її останні слова, промовлені до мами.

Вона міцно причинила за собою двері, коли вони увіходили з дядьком Славком до спальні, і ще міцніше закрила серце – од усіх дорослих.

Її однокласниці вже мали кавалерів, дехто навіть зустрічався по-серйозному, а Христя просто кохала Сергійка, свого сусіда по парті, і він ще навіть про те не знав. Вона була чистою дівчинкою, яка любила читати про кохання, гарно танцювала і потай складала вірші. І ось тепер, після тієї зустрічі з дядьком Славком, у спальні, світ для Христі утратив барви. Вона відразу ж, наступного дня, пішла до перукарні і відрізала волосся, попросила, аби зробили короткого їжачка, по дорозі додому придбала чорний лак для нігтів, туш для вій і яскраво-червону помаду.

– Ти на кого стала схожа?!! – кричала на кухні на Христю мама. – Що ти із собою таке зробила? Як тепер підеш до школи? Та тебе ж із першого уроку виженуть!

Христя їла цукерку за цукеркою, дивилася кудись повз маму і мовчала, обличчя у неї мов скам’яніло, тільки губи, що дрібно дрижали, видавали Христине хвилювання.

– Ну гаразд, але пам’ятай про дитину, нам треба, аби вона народилася здорова, тож покинь ці дурощі й заспокойся!

Усі дев’ять місяців тривав бойкот. Христя майже до останнього ходила в школу. Але коли стало відомо про її стан, однокласники від Христі відвернулись. Тільки це не надто засмутило майбутню маму, вона й так сторонилася світу. Сиділа у своїй кімнаті при зашторених вікнах, і навіть удень там панували сутінки. Христя багато читала, щось писала в особистому щоденнику, до матері й вітчима не говорила.

– Це мов не моя дочка стала, не Христя, – казала мама до дядька Славка,