Марія Сидорчук - Полон

Ну, що — надихався, діду? Все, годі! Біжи! І ви чого, виблядки, стовбичите?! Гайда, гайда!

Для більшого ефекту Сухий випустив під ноги полоненим чергу з автомата. Кулі рядком занурилися у сніг.

Старий почав повільно втікати від охоронців у поле. Блаженний продовжував стовбичити, а потім, вирішивши, що це гра «наввипередки», теж побіг полем, угрузаючи у снігу, але намагаючись обігнати Старого.

Охоронці опустили зброю і завмерли.

— А мій жвавішим виглядає. Не схибив я цього разу, — зареготав у передчутті виграшу Сухий.

Блаженний вправно перестрибнув через присипану снігом вирву та випередив Старого. Він не переставав посміхатися. Старий, намагаючись уберегти Блаженного від ранньої загибелі, спробував пояснити йому «правила гри».

— Синок, бачиш сліди? Не поспішай, біжи за мною. Ступай обережно.

Проте Блаженний, заточуючись, радісно тюпав, немов дитина на ігровому майданчику.

Хімік і Сухий з азартом спостерігали за цією смертельною спробою втечі. Ставки зроблено, чий бігун проживе довше — той і переможе. Сухому останнім часом не щастило, його бігуни завжди програвали, тому він сподівався на реванш. Від зарплатні вже майже нічого не залишилось, а повертатися додому з порожніми кишенями не надто хотілося. Та й моральний аспект забави був досить важливим. Сухий давно помітив, що Хімік ставиться до нього, як до дурника з автоматом. Мабуть, лише наявність у нього автомата й рації дещо стримували снобізм Хіміка, але за останні дні ця зверхність і відверта демонстрація власного інтелекту почали неабияк дратувати.

Старий зупинився, намагаючись віддихатися. Сніг занадто в’язкий, бігти все важче. Попереду, за лінією дерев, уже виднілася дорога. Якщо дістатися туди — свобода. Лише сотня метрів — й у них з’явиться шанс на життя. «Помолитися, треба помолитися, Бог милосердний, він допоможе, він убереже. Доброчесність завжди нагороджується, завжди доброчесність винагороджується», — впорядковуючи думки та дихання, мовчки молився Старий. Аж раптом поруч із радісною посмішкою промчав Блаженний. Він вирішив скористатися затримкою Старого й перемогти в цих перегонах.

Декілька кроків — і грудки землі з гуркотом здійнялися в небо. Вибухова хвиля збила Старого з ніг. Все навкруги почорніло.

Сухий простягнув руку до Хіміка догори долонею.

— Отакої! Знову ставки не зіграли, нічия.

Хімік зневажливо подивився на Сухого. На полі нікого не залишилося. Земля помстилася двом, але хто підірвався на міні перший?

— Жени грошву, не дратуй мене, — злісно прошипів Хімік.

Сухий з острахом поліз до кишені. Сваритися з Хіміком він не наважувався, але визнавати поразку теж не хотів.

— Їх очевидячки разом розірвало, — відлічуючи купюри, тужливо заскавчав Сухий. — Так нечесно, твій перший підірвався, — з образою почав доводити своє право на виграш, коли в його кишені затріщала рація. Хімік хапливо висмикнув гроші та вказав поглядом на необхідність відповісти, бо з начальством не варто гратися. З рації гарчав суворий голос командира:

— Тринадцятий, я сьомий, відповідай.

— Сьомий, тринадцятий на зв’язку!

— Все! Згортайтеся, всіх полонених приберіть! Щоб до ранку жодних слідів не залишилося.

Хімік забрав рацію з рук Сухого та занепокоєно відповів:

— Сьомий, що сталося? Чому такий поспіх?

— Забагато питань ставиш.

— Та ми не встигнемо.

— Встигнете! Я приїду перевірю!

— Прийнято, сьомий!

Тим часом Старий розплющив очі. Голову розривав нестерпний біль. Він з останніх сил зіп’явся на ноги й ошаліло подивився навкруги. За кілька сотень метрів стояли двоє, вони не дивилися в його бік, бо сперечалися між собою. Старий не чув нічого, окрім суцільного гулу. Пригинаючись та пересилюючи біль, він рушив у бік дороги — до порятунку та надії на свободу.

Хімік поклав рацію у простягнуту руку Сухого й подивися на мінне поле. Згорблена фігура Старого ледь рухалась. Хімік криво посміхнувся. Гроші в руці вже гріли душу. Сухий теж повернувся до поля й побачив полоненого. Його ставка зіграла. Він переміг.

— А поглянь, дід везучим виявився! Я виграв — жени грошву назад! Диви, як землю топче. Повертай гроші, я виграв!

Новий вибух струснув небосхил. Цю гру остаточно закінчено. Хімік мовчки сховав купюри в кишеню й пішов геть.

У затхлому сараї повіяло відчаєм. Полонені на мить завмерли. Ще дві душі покинули пекло полону. Нехай у іншому світі їм буде краще.

Хлопець піднявся й підійшов до Льотчика, простягнув йому кухоль з водою. Вони не їли вже декілька днів. Проте голод не дошкуляв, як раніше. Хотілося ясності, розуміння, навіщо вони тут і коли цей жах закінчиться. Очевидно, головна причина їхніх страждань — Льотчик. Він щось знав, щось важливе. Проте мовчав. Його виводили на допити, приносили побитим, кидали на підлогу. А він мовчав. Ніхто не знав його імені, ніхто не чув його голосу, ніхто не зміг його розговорити. Чому всі вони страждали? Яка таємниця коштувала стількох життів? Який секрет зберігала ця похмура людина?

— Ось вода, хочеш пити?

Льотчик трішки відсьорбнув і повернув кухоль. Його тіпало від холоду. За тим, що відбувається, спостерігав Журналіст. Він був найактивнішим полоненим. Весь час розповідав про свої репортажі з передової, про розбиту камеру й вартісний матеріал, який забрали виродки перед тим, як полонити його — зірку місцевого телебачення. Журналіст звівся на ноги та підійшов до Льотчика.

— Агов! Чому ти мовчиш? Чого вони хочуть всі від тебе? То розкажи ти їм