Зоран Жміріч - Блокбастер

– Хлопці, послухайте мене…

Шиме тримався спокійно, наче вже безліч разів опинявся в таких ситуаціях. Правда ж була в тому, що Шиме взагалі не був спокійний, але, на відміну від інших, у непростих ситуаціях умів міркувати розважливо. Дивлячись на нього, можна було подумати, що він багато років готувався до таких випадків. Ніколи й не подумав би, що три місяці тому він ще видавав відео-фільми напрокат. Либонь, хтось у штабі дізнався про його холоднокровність і метикуватість і призначив його за старшого, хоч і без усякого чину.

– У підвалі є вікно, отам угорі, гляньте!

Вікно – занадто гучне визначення для дірки під стелею, через яку легко пролізла б хіба дитина. Але тоді вона здалася нам воротами до раю. Отвір виходив на протилежну частину двору, неосвітлену. На першому поверсі почувся вибух гранати і тупіт чобіт. Вони захопили тартак і шукали нас.

– Шукайте їх! Он він! Там!

Стріляли в приміщенні, навмання, короткими чергами, репетували, хоч і не мали ні найменшого уявлення, де ми ховалися. Знали тільки, що нас мало. Це було очевидно, адже будівля не могла вмістити багато людей. Більшу частину простору було відведено під вкритий дахом розпилювальний верстат, і лише кілька десятків квадратних метрів залишалося на колишню контору начальника, роздягальню і душ з туалетом у підвалі.

– Один за одним, швидко! – скомандував Шиме.

Він став під вікном, зчепивши руки у «замок». Черкез і Швидкий пролізли легше, ніж я очікував, – майже вилетіли з підвалу, пірнувши у темряву. Нам не було чути тупотіння їхніх чобіт, але тиша з того боку свідчила, що їм вдалося залишитися непоміченими. Нам це послужило чудовим стимулом до дії.

– «Вікно у двір»[2]. Га, Шиме?

У сутінках підвалу я чітко бачив тільки його широко розплющені очі. У цьому погляді була вдячність. Будь-кому в такій ситуації знадобилася б повна концентрація, але я надто добре знав Шиме – йому був потрібен перепочинок.

– Гічкок, 54-й, – видихнув Шиме. – Стрибай, Аміджо!

Аміджа прослизнув так легко, як я міг би вийти через двері. Він перестав рости ще в школі, і взагалі становив собою справжній тип розвідника. Маленький, швидкий, спритний, як кіт. Він двічі коротко шкрябнув чобітьми стіну й зник у темряві. І саме коли зібрався вилазити я, підвал виявили, а заразом і викрили наш план.

– Вікно! Ці пацюки вилазять через вікно! Там, там!..

Я скам’янів. Що робити? Шиме досі стояв під вікном, не знаючи, чи зважуся я стрибати, тоді як я чекав його сигналу.

Наше оціпеніння перервав Бранкович. Він кинувся до Шиме, а той негайно підсадив його під стелю. Бранкович обома руками схопився за отвір і намагався підштовхнутися ногами. Ми почали підпихати його в отвір. Поки я мовчки лаявся і думав, що це ж я міг би бути тим, чий зад зараз зникне у вікні, знадвору почулися постріли. Бранкович раптом сповз між нами.

Двадцять чотири роки. Минулого тижня повернувся з відпустки. Пам’ятаю, ми говорили з ним після його повернення. Казав, що цього разу остаточно вирішив одружитися. Вони зустрічалися три роки, і все йому здавалося, що він молодий іще для шлюбу. Розповідав, цідячи ракію: «Ми однолітки. Мені, може, ще трохи й рано, а їй саме добре. Одружимося, як звільнюся. Уже почали працювати над дитиною. Я вже в неї ночував. Я не спішу, та якщо залетить, то ще й краще…».

Це слово – «залетить» – здалося мені гидким і тоді, коли я почув його вперше, і потім, коли згадував Бранковича. Я зневажав себе за те, що з усього часу знайомства з ним не можу згадати кращого епізоду, за яким пам’ятав би його. Але щоразу, коли я думав про нього, згадувалося це слово.

Мене починало нудити. Ще за секунду він був моїм товаришем, а зараз – обм’яклим трупом, що заважав нам вижити. Ми відтягли Бранковича в куток підвалу, як мішок гнилого м’яса, що псує наш маленький простір.

– Там! Я підстрелив одного! Отам, кажу! Вони тікають через вікно!

Крики стали голоснішими, ми чули, як щось падало, як вони грюкали у двері підвалу.

Доки ми дивилися: то на двері й вікно, то один на одного, – між нами впала граната. Не було такого місця в підвалі, де уламки нас не дістали б. Граната крутилася біля нас і сичала, а ми скам’яніло дивилися на неї. Схопити й викинути назад? А як вибухне й розірве? Може, якщо не чіпати, тільки поранить? А якщо тільки поранить, скільки я ще проживу, перш ніж зрозумію, чи варто було ризикнути й викинути її назовні?

Гадки не маю, як хімія у мозку витворює всілякі неможливі комбінації, але краєм ока я побачив досі непомічене рішення. У задній частині підвалу був туалет, звичайна дірка в підлозі. Ногою я штовхнув гранату в отвір, і вона вибухнула у вигрібній ямі.

Шиме подивився на мене, вражений, його обличчя розтяглося в усмішці. Я повернувся до вікна – і в напівтемряві побачив, як іще одна граната летить у підвал. Я встиг кинутися вперед і, поки вона ще була в повітрі, долонями відбив її назад. Незграбно, як відбивав м’яча, граючи дитиною у волейбол. Я, до речі, так і не навчився, як інші, відбивати м’яча пальцями – завжди відбивав долонями, а інші гравці сердито гукали: «Затримка! Затримка!» Часом, бувало, я відбивав навіть правильно, та позаяк усі знали, що з мене поганий гравець, то й тоді звинувачували у «затримці». З мене сміялися навіть ті, хто грав не краще за мене. Через це вони самі собі здавалися кращими.

Ну, і де ви зараз, покидьки? Зі своєю «затримкою» я виграв партію. Вибух змусив затнутися крикунів у дворі якраз тієї миті, коли двері підвалу затріщали під ударами чобіт. Уперше ми почали стріляти у відповідь. Я тоді подумав: хоча б не помремо, не випустивши жодної кулі. Дивно – мені вдалося знайти щось хороше у тій відчайдушній ситуації. І саме тоді я, вперше за вечір, змирився з тим, що загину. Почулося ревіння, лайка, прокльони.

Їхні біль і лють змішалися, здіймаючи разом з тим і нашу лють. Ми стріляли в бік дверей і кричали. Для когось там, нагорі, це була, мабуть, дуже кумедна сцена – зневірені люди, які горлають і стріляють