Дуглас Адамс - Довге темне передвечір'я душі

Це спричинило новий виток суперечок, що стосувалися чеків і того, чому авіакомпанія їх не приймає.

Кейт кинула довгий вбивчий погляд на годинник.

— Перепрошую, — сказала вона, перебиваючи розмову. — А це довго триватиме? Мені треба встигнути на літак до Осло.

— Я зараз займаюся цим паном, — сказала дівчина. — Зачекайте, лише секундочку.

Кейт кивнула і ввічливо дозволила сплинути рівно одній секунді.

— Річ у тому, що цей рейс зараз уже відлітає, — сказала вона. — У мене лише одна сумка, я маю квиток, місце заброньоване. Це відніме у вас приблизно тридцять секунд. Мені дуже неприємно перебивати вас, але спізнитися на літак через ці тридцять секунд буде ще більшою неприємністю. Мова йде про справжні тридцять секунд, а не про тридцять «лише секундочок», які могли б затримати нас тут на всю ніч.

Дівчина-реєстраторка спрямувала на Кейт весь блиск своєї корпоративної губної помади, але перш, ніж вона встигла заговорити, великий білявий чоловік озирнувся, і вираз його обличчя дещо бентежив.

— Я теж хочу полетіти в Осло, — сказав він повільним, сердитим скандинавським голосом.

Кейт подивилася на нього. В аеропорті він виглядав абсолютно недоречним; а точніше, аеропорт навколо нього виглядав абсолютно недоречним.

— Що ж, — сказала вона, — зважаючи на поточне становище, туди не потрапить жоден з нас. Може, вам чимось допомогти? Яка причина затримки?

Реєстраторка посміхнулася їй чарівною усмішкою мерця й сказала:

— Наша авіакомпанія не приймає чеки, такі правила.

— А я приймаю, — сказала Кейт, дістаючи свою кредитну картку. — Візьміть гроші за квиток джентльмена звідси, а я візьму в нього чек.

— Добре? — додала вона великому чоловікові, який дивився на неї, поступово дивуючись.

Його очі були великі та блакитні; дивлячись у них, думалося про те, що вони за своє життя бачили багато льодовиків. Вони були надзвичайно зарозумілі, а ще… спантеличені.

— Добре? — швидко повторила вона. — Мене звати Кейт Шехтер. Дві «е», «ш», «х», «т», «р». Не пропустіть жодної літери, і тоді в банку не сперечатимуться, навіть якщо ці літери йтимуть не в тому порядку, бо правильний порядок вони й самі не знають.

Чоловік дуже повільно нахилив свою голову до неї — подоба вдячного уклону. Він подякував їй за її доброту, люб'язність і за якесь норвезьке слово, якого вона не зрозуміла; сказав, що вже дуже давно він не стикався ні з чим схожим, що вона жінка духу та ще одного норвезького слова, і що він їй зобов'язаний. А ще він, трохи подумавши, додав, що в нього немає чекової книжки.

— Добре! — сказала Кейт, маючи рішучий намір не відхилятися від обраного курсу.

Вона вийняла з сумочки папірець, взяла зі столика реєстраторки ручку, щось написала на аркуші й вручила чоловікові.

— Це моя адреса, — сказала вона. — Надішліть мені гроші. Заставте свою шубу, якщо доведеться, але гроші пришліть. Добре? Я ризикну повірити вам.

Великий чоловік взяв папірець, з нескінченною повільністю прочитав ті кілька слів, що були там написані, потім надзвичайно обережно склав його й поклав у кишеню своєї шуби. Він ще раз легко вклонився їй.

Кейт раптом збагнула, що дівчина-реєстраторка мовчки чекає на повернення ручки, без якої вона не могла заповнити бланк оплати кредитною карткою. Кейт роздратовано повернула їй ручку, дала свій квиток і напустила на себе крижаний спокій.

Гучномовець аеропорту оголосив про відліт їхнього рейсу.

— Ваші паспорти, будь ласка, — неспішно попросила дівчина.

Кейт дала їй свій паспорт, але чоловік паспорта не мав.

— Що?! — вигукнула Кейт.

Працівниця авіакомпанії просто припинила рухатися, мовчки втупила погляд у випадкову точку на столі й чекала, доки хтось щось зробить. Її ця проблема не стосувалася.

Чоловік сердито повторив, що в нього немає паспорта. Він прокричав це й так сильно гупнув кулаком по столу, що трохи ушкодив його.

Кейт взяла свій квиток, свій паспорт і свою кредитну картку, повісила на плече свою дорожню сумку.

— На цьому я вас залишу, — сказала вона й пішла звідти.

У неї було відчуття, що вона доклала всіх розумних зусиль до того, щоб встигнути на літак, але все одно не судилося. Вона надішле Жану-Філіпові повідомлення, що не змогла прилетіти, і воно, напевно, лежатиме поруч із його повідомленням для неї, в якому він повідомляє, що він також не зміг. Вперше вони будуть відсутні в однаковій мірі.

А наразі вона піде відпочити.

Вона пішла шукати спочатку газету, потім каву, але йдучи за стрілками дороговказів не змогла знайти ні те, ні інше. Потім вона не змогла знайти телефон, щоб залишити повідомлення, і вирішила взагалі піти з аеропорту. «Геть звідси, — казала вона собі, — знайди таксі та повертайся додому».

Вона знову пішла через зал реєстрації, і вже майже дійшла до виходу, коли випадково ще раз подивилася на стіл реєстраторки, що став для неї нездоланною перешкодою, і саме цієї миті стіл обгорнувся кулею помаранчевого полум'я, злетів і пробив дах.

Лежачи під купою уламків, оточена болем, темрявою та задушливим пилом, намагаючись відчути свої кінцівки, Кейт нарешті з полегшенням подумала, що їй таки не здалося, це дійсно поганий день. З цією думкою вона знепритомніла.