Тарас Завітайло - Діти Праліса

Натовп швидко розійшовся. Кожен подався у своїх справах.

— Ну, а ми гайда до оселі нашої, — сказав далі дід. — Ти, Одарко, її знайшла, нам і розбиратися.

— Її шукати будуть! — гукнув Микита.

— Ясне діло, що будуть, — буркнув дід і звернувся до дівчини: — Як село твоє зветься? Пошлемо когось туди…

Пташка опустила голову.

— Очеретянка… хутір Дніпровий… От тільки чи є до кого ще послів відправляти… Мо’, й полягли всі…

Проте цікавість узяла гору, і Пташка, піднявши голову, почала розглядати дивне поселення. Липень, а за ним і Одарка з Первосвітом, рушили до одного з «верболозів». Пташка пішла слідом. Жодної вербової гілочки не було на «стінах-вербах» тих осель! Легенький вітерець погойдував їх віти, пестив зелене листя та щось тихо шепотів, і все вселяло в душу дівчини чарівливий спокій. Солодкувате повітря п’янило, і Пташка відчувала з кожним його подихом щось рідне, до болю рідне, але чомусь утрачене…

Але Липень із родиною вже зайшов до «верболозу», і Первосвіт поманив за собою Пташку.

— Заходь, дівчино, — мовив він та усміхнувся.

І вона, зітхнувши, увійшла до «хати».

— Сідай на лаву, — вказав дід на тесану дубову лавку, що стояла зліва від входу. — 3 якого це дива вони мали полягти? — продовжив він розмову.

І дівчина, затинаючись, переказала події останніх трьох тижнів. Оповіла, як козацьке військо рушило в степ назустріч війську чорної нечисті, а їхній маленький загін на чолі з двома старими козаками прибув до Очеретянки. Дід уважно слухав, мимоволі накручуючи на палець свого довжелезного вуса, і час від часу кивав головою.

— Ми знаємо, ми відчували це… Але якщо й полягли, то не марно! Зло пішло. Забралося геть до пекла! — сказав нарешті старий.

Пташка тихо заплакала.

— Але ж я геть нічого не знаю… Як же вони там?

Дід погладив дівчину по голові.

— Ну, не плач, не плач, дитино. І не бійся: ти в добрих руках! А як вони — дізнаємося!

Мефодій не знаходив собі місця. Ходив по хаті з кутка в куток, курив і лаявся.

— Чортівня якась! Як же так, Свириде? Недогледіли, Явтуше! Де, куди вона могла дітися? Як у воду канула!

У хаті сиділи Івась, Свирид з Явтухом, Андрій з Гапкою та біла нечисть: Мурко, конюшний Коник, гном Нікель та водяник Никодим.

— Чи жива іще!? — не вгавав Мефодій. — Стільки погані всякої кругом вештається!

Свирид з Явтухом понурили голови.

— Не ятри душу, Мефодію, — буркнув Явтух. — Зупинилися ми в старій хаті баби Галі, спати лягли… Пташка ще звечора марудилася, але лягла з усіма… А зранку — катма! Як корова язиком злизала! Усе обшукали.

Мефодій всівся на лавку і обхопив руками голову.

— Усе село на ноги підняли, — додав Свирид.

До хати зайшов лісовик Жменька.

— Гапко, Вітряку зовсім зле, ти б пішла до нього?

Гапка встала і хутко вийшла з хати.

Мефодій якийсь час сидів, втупивши погляд у долівку, але раптом знову схопився на ноги.

— Що ж робити? Я їду її шукати! Івасю, друже, сідлай коня!

Івась кивнув і встав, але Мурко схопився і підбіг до Мефодія.

— Стр-р-ривай, — сказав він, кумедно, як завжди, розтягуючи звук «р», — дочекайся ночі…

Мефодій здивовано подивився на малюка.

— Навіщо?

— Якщо вона сер-р-ред живих, я знайду її.

— Як? — скривився Мефодій.

— Треба заснути. Ваш зв’язок дуже міцний… На диво міцний!

Тут підвівся Нікель.

— Послухай його, Мехводію. Мухко діло каже! — гаркавив гном. — Пам’ятаєш, як він допоміг Андхію зізвати хахактехників?

— Пам’ятаю.

— То де її шукатимеш? Довіхся Мухкові.

— Довір-р-рся, — промуркотів малюк.

Мурко взяв упиря за руку, і той знову опустився на лавку.

— Але ж я не засну! — заскиглив упир. — Як тут заснеш?!

— Тобі Гапка поможе, — сказав Андрій. — Вона таке зілля відварить, що й вола покладе!

— Гаразд, спробуємо, — погодився Мефодій. — Уже сутеніє… Я піду до Гапки, зілля зваримо…

Мефодій вийшов, і в