Володимир Нефф - Прекрасна чаклунка

— А що, то не конче має бути вправний моряк? — здивувався Петр.

— Та хоч би який-небудь, — відказав капітан. — Як не знатиме матроської роботи, то буде юнгою, а матросом я зроблю нашого Беппо. — Він обернувся до юнги, що віддалік начищав блоки. — Як, упораєшся, Беппо?

— Ще б пак! — відгукнувся той, вишкіривши гарні дрібні зубенята, сліпучо-білі на смаглявому виду.

— Оце мені до вподоби, оце слово справжнього чоловіка, — мовив капітан машинально: він звик не дуже високо цінувати відвагу, чесність та інші добрі якості, поки вони виявляються тільки словами. І пішов до своєї каюти, а юнга подався на ніс, до камбуза, розміщеного поряд із кубриком для матросів.

Кок-бретонець саме був у препаскудному настрої: щойно він викидав за облавок кухонні покидьки, і вітер зірвав йому з голови його улюблену феску, якої він не скидав ніколи, мавши чутливу до застуди голову.

— Де це ти байдикуєш, шибенику? — гримнув він на Беппо. — А хто зволить принести мені дров? Чи я маю сам їх наносити? Не тільки помиї тягати, а й дрова? Гляди, ледацюго, щоб мені терпець не урвався, бо тоді я тебе навчу, що таке морська служба.

— Та йду, йду, — сказав Беппо, викидаючи з лозового кошика кілька полінець, що там лишалися, а сам подумав: «Може, мені недовго вже їх носити». Кок заходився обмотувати голову смужкою полотна, відірваного від старого фартуха, а малий італієць по-змовницькому прошепотів: — А я щось знаю…

— Ти? — здивувався кок. — Такого ще не бувало, щоб ти, дзиґо, щось знав.

— А от і знаю, чув на власні вуха, — відказав Беппо. — Отой наш пасажир — неабихто.

— Звісно, що неабихто, — погодився кок. — Мосьє де Кюкан — дворянин і має гроші. Найняти для себе самого цілий корабель голодранець не зможе.

— Ет, велике діло — дворянин! — скривився Беппо. — Тих дворян є хоч греблю гати. А наш мосьє де Кюкан — то сам паша Абдулла, султанова права рука! Перед ним труситься весь світ!

— Годі плести дурниці, гайда по дрова, — пирхнув кок.

— Він сам сказав це капітанові, — запевнив Беппо. — А капітан зразу почав величати його «вашою екселенцією». Аж тепер я зрозумів, нащо у Кюкана в скрині турецьке вбрання з білої парчі.

— А ти звідки знаєш, що у нього в скрині?

— Бо заглядав туди.

— Невже та скриня не замкнена? — здивувався кок.

— Замкнена, та я все-таки заглянув, — сказав Беппо не без гордості.

На це кок не відповів нічого; він мовчки зашпилював обмотану круг голови полотнину. Аж перегодом озвався:

— Кажеш, із білої парчі? А капітан його величає «ваша екселенціє»?

Та Беппо вже побіг.

Вербувальники з «Дульсінеї» з’явились на березі аж за дві години — очевидно, не без успіху, бо йшли не втрьох, а вчотирьох. Смеркало, але Петрові, що мав надзвичайно гострий зір, той четвертий чоловік здався знайомим — і поставою, й ходою, й усіма рухами. Тому він попросив у капітана, що саме вийшов зі своєї каюти, зорову трубу, і тільки-но підніс її до ока, як де й подівся його спокій — спокій титана, переможця Долі, спокій, яким він тішився під час усього плавання; бо те, що він побачив, було неможливе, немислиме, недоречне, нез’ясовне, а тому надзвичайно небажане й жахливе. Кремезний чолов’яга, якого вели моряки з «Дульсінеї», той хлопцюга грізного вигляду, зарослий, обшарпаний і брудний, був не хто інший, як могутній генерал яничарів Ібрагім-ага, тобто Петрів товариш із дитячих літ — Франта Ажзавтрадома.

Ми вже не раз відзначали, що коли в султанському сералі над Босфором вибухнув заколот, підбадьорені фальшивою звісткою про смерть Абдулли, званого Сумлінням Його Величності, а насправді — Петра Куканя з Куканя, змовники, щоб спекатися найвірнішого і найгрізнішого Петрового прихильника, генерала Ібрагіма-аги, вирядили його до Ізміра придушити там повстання, нібито підняте дервішами-танцівниками. Ібрагім-ага негайно вибрався в путь із загоном кіннотників, навчених угамовувати розбурхані натовпи, та, прибувши до Ізміра зі своїми яничарами, побачив, що вгамовувати там нема чого, бо місто Ізмір, більш відоме у нас під назвою Смірна, є втіленням спокою й ладу, а самі ізмірці, здебільша торговці килимами, опієм, бавовною й тютюном, люди порядні та невинні, як ягнятка, здивовано вирячили очі на Ібрагіма-агу та його людей, почувши від них запитання, де ж лютує та ребелія, і нізащо не могли зрозуміти, про що йдеться, та й навряд чи знали, що означає це слово — ребелія, бо зроду його не чули. Що ж до дервішів-танцівників, то в Ізмірі їх нема і, за свідченням найстаріших жителів міста, ніколи не було.

Тоді Ібрагім-ага, він таки Франта, син повії Ажзавтрадома, дитя празького передмістя, з досадою подумав, що мав рацію, коли відмовлявся стати з простого вояка яничарським генералом, на чому наполягав його навіжений приятель Петр Кукань з Куканя. «Я ж із самого початку нюхом чув, — розлючено сказав він собі, — що всі Петрові витребеньки до добра не доведуть, бо оті вельможі, як приміром паша Абедін, недовго терпітимуть, коли Петр хапатиме їх за шкірку й витрушуватиме з них гроші та діаманти. Ось і маємо. Бо ясно як темна ніч: мене випхали до Смірни лиш на те, щоб я їм не заважав, бо вони готують якусь капость. І з Петром невідь-що сталось, бо вже три місяці не показується в Стамбулі, а я, Франта Ажзавтрадома, маю за нього розплачуватись? А дзуськи! Я не вчора народився й не з однієї печі хліб їв, тож нема дурних. Лишається одне: тікати, Франто, ні на що не озираючись, тікати, а як це комусь видасться не дуже геройським, хай поцілує мене, куди сам схоче».

Коли рано-вранці після ночі, перебутої в одному з численних мусульманських монастирів Смірни, яничари — фахівці з утихомирювання ребелій — зібрались на